Бузова (Бучанський район)
село Бузова | |
---|---|
Будинок Бузівської сільради | |
Країна | Україна |
Область | Київська область |
Район | Бучанський район |
Громада | Дмитрівська сільська громада |
Код КАТОТТГ | UA32080130020016870 |
Основні дані | |
Засноване | до 1648 |
Населення | 3800 |
Площа | 2,238 км² |
Густота населення | 691,69 осіб/км² |
Поштовий індекс | 08120 |
Телефонний код | +380 4598 |
Географічні дані | |
Географічні координати | 50°24′59″ пн. ш. 30°02′30″ сх. д. / 50.41639° пн. ш. 30.04167° сх. д.Координати: 50°24′59″ пн. ш. 30°02′30″ сх. д. / 50.41639° пн. ш. 30.04167° сх. д. |
Середня висота над рівнем моря |
164 м |
Місцева влада | |
Адреса ради | 08120, Київська обл., Бучанський р-н, с. Гурівщина, вул. Київська,78/1 |
Карта | |
Мапа | |
|
Бу́зова — село в Україні, у Бучанському районі Київської області. Знаходиться на пів-шляху від Києва у бік Макарова (західний керунок). Населення становить 1548 осіб. Входить до складу Дмитрівської сільської громади.
Історія[ред. | ред. код]
XVII—XVIII століття[ред. | ред. код]
Близько 1600 року була заснована слобода Бузова. Тоді вона належала до Білогородського маєтку князів Острозьких. Впродовж 1600—1624 років у актах «Źródła dziejowe» міститься вісім позовів від різних власників до князів Острозьких про їхніх підданих, що самовільно оселилися в Бузовій[1]. За твердженням Похилевича село отримало назву від дикої бузини, яка колись густо росла по долині, де розташувалося село[2].
13 липня 1648 року війт містечка Ясногородки Гапон, який сформував козацьку сотню з ясногородських міщан та бузовських і гурівщанських селян (Ясногородка, Бузова та Гурівщина — сусідні населені пункти), спустошив маєтність шляхтича Стефана Песляка[3]. З поіменно згаданих селян з Бузови, які брали участь у цьому нападі, у протестації, поданій від імені Песляка в Луцькому замку перед гродським урядом, згадані Коваль Овдій з пасинками та Хома Мельник.
Можна припустити, що Бузова, можливо випадково, або тяжіючи до старих адміністративних кордонів, потрапила тоді до нової адміністративно-територіальної одиниці — Ясногородської сотні Київського полку у щойно тоді створюваному козаками новому державному об'єднанні Війську Запорозькому (Гетьманщині).
Ясногородська сотня присутня в козацькому реєстрі Війська Запорозького 1649 р., але термін її існування виявився нетривалим у подальшому вирі безперервних воєнних подій.
Цікаво, що у Реєстрі Війська Запорозького, датованому 16 жовтня 1649 р., обмеженому за Зборівським договором сорока тисячами козаків, у переліку козаків Ясногородської — сотні бузівчанин. Коваль Овдій згадується шістнадцятим після сотника (яким на цей час був Трохим Яценко; таким чином ясногородський війт Гапон залишив на цей час посаду сотника, якщо відомості про ім'я сотника у протестації були точними), можливо в ньому перебував і бузівчанин Хома Мельник, оскільки в Реєстрі, опублікованому Бодянським з оригіналу, наведено не всі імена козаків Ясногородської сотні, непрочитані з яких замінено крапками.
Після підписання Андрусівського перемир'я і продажу Києва поляками Московській державі, Бузова перетворилася на прикордоне поселення.
Після козацьких воєн, які прокотилися краєм, у 1720 р. у Бузові знаходилося лише 5 дворів[4].
У 1704—1712 рр. частина Правобережжя України, у тому числі й та, до якої належала спустошена Бузова, знаходилася під контролем гетьманів Мазепи і Скоропадського, після чого вона повернулася під контроль польської адміністрації, внаслідок угоди між Польщею і Росією.
Принаймні з 1729 р. у Бузові була відбудована церква, у якій з цього року був священиком Іван Іваницький, «по презенті князя Миколая Шуйського». У 1781 р. була побудована нова дерев'яна церква Преображення Господнього 6-го класу[5].
У 1793 р. після Другого поділу Речі Посполитої, коли правобережні воєводства України (Київське, Брацлавське та Подільське) стали частиною Російської імперії, Бузова опинилася у її складі.
XIX століття[ред. | ред. код]
У 1820 р. село належало графині Ізабеллі Ледуховській, яка цього року продала його Вікентію Цивінському, після смерті В. Цивінського маєтність успадкували його сини Владислав і Казимир, першому з яких відійшло 1677, а другому 1839 десятин (дані на початок 1860-х рр. з праці рос. дореф. Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи. — К., 1864.). З цієї ж праці відомо, що на початок 1860-х рр. у селі жило «жителей обоего пола 628».
У 1861 р. в Російській імперії було здійснено селянську реформу, згідно з якою селяни-кріпаки звільнялися з кріпацтва і отримували по кілька десятин поміщицької землі, за яку мали сплатити викуп. Щоб компенсувати поміщикам втрату кріпаків, викуп поміщицької землі, який мали сплатити селяни, у середньому втричі перевищував ринкову вартість землі, таким чином селяни викуповували не лише землю, а й власну свободу. Оскільки селяни не могли заплатити всі гроші одразу, вони та їх нащадки зобов'язувалися до виплати щорічного оброку за землю протягом 49 років (оскільки згідно з реформою 1861 р. гроші за землю, якою наділялися селяни, поміщики авансом отримували від держави, переведені на викуп селяни розраховувалися за землю з державою). У зв'язку з польським повстанням за незалежність Польщі, яке вибухнуло у січні 1863 року, царський уряд дещо знизив викупні суми на Правобережжі, по Київській губернії на 41 %, які склали 1 карбованець 64 копійки за десятину на рік, це було зроблено, щоб, з одного боку, покарати польських поміщиків за повстання, з іншого, заручитися лояльністю українців до Росії. Але знижені суми викупу все одно набагато перевищували ринкову вартість отриманої селянами землі[6]. Проте колишні бузівські кріпаки після імплементації закону 1863 р., яким вони були переведені на викуп з 20 % знижкою викупних платежів, перейшли зі статусу тимчасово зобов'язаних селян (згідно якого повинні були виконувати повинності на користь колишніх власників їх земельних наділів до повної сплати їх вартості) в статус вільних землевласників з повними правами на свою землю. Стався цей перехід у БузовіЙ між серпнем і груднем 1863 р.[7]
У середині 1880-х рр. у Бузові нараховувалося «жителей обоего пола: православных 843, римокатоликов 60, евреев 13». Ревізських душ — 266. Селяни мали у власності 693 десятини наділеної землі, за яку сплачували щорічний викуп 761 карбованець 80 копійок[4]. Ці виплати були скасовані лише 1906 року, коли викуп за землю, розрахований реформою до 1910 року, селянами було майже повністю сплачено. Також на середину 1880-х рр. у власності молодшого сина В. Цивінського Казимира у Бузові залишалося 876 десятин землі, а старший — Владислав продав свою частину спадщини, 496 десятин орної землі та 786 десятин лісу, професору Київського університету А. Матвеєву у 1871 році, який у 1882 році помер, але до того часу активно влаштовував в селі своє господарство, заклав сад, побудував паровий млин та інші господарські споруди[8].
1870 року коштом селян та казни було збудовано дерев'яну Преображенську церкву. До парафії були приписані сусідні села Березівка та Гурівщина.
На 1900 рік у Бузові було 216 дворів, нараховувалося 1058 жителів, з них чоловічої статі — 479, жіночої 579. До Бузової належало 2421 десятина землі, з них — 1685 десятинами володіли поміщики, до церкви належало 35 десятин, селяни володіли 656 десятинами землі, інші стани — 45 десятинами. Село належало поміщикам сину Казимира Цивінського Флоріану та Фрідріху Барчу. В селі знаходилася православна церква та однокласна приходська школа[9].
ХХ століття[ред. | ред. код]
Цей розділ містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. (грудень 2023) |
Близько 1930-31 рр. в селі сталося різке зубожіння людей, викликане примусово-«добровільним» створенням колгоспу за наказом комуністів. Головою колгоспу в село надіслали якогось чужинця Колосова. Колективізація супроводжувалася засланням в Сибір селян, які мали міцні господарства, «куркулів» і «підкуркульників», у їх хатах розмістили надісланих в село на роботу вчителів (новозасновану школу розташували у поміщицькій садибі), дитячий садок та використали в інших колгоспних потребах. Під час колективізації у людей відібрали худобу і землю у колгосп, залишивши лише невеликі присадибні ділянки, з яких люди ледве харчувалися, вилучили також сільськогосподарський реманент, розібрали і забрали на дошки в колгосп навіть людські комори для зберігання зерна. Людей в колгоспах примусили працювати задурно, за «палички-трудодні», за виконання норми 1 «паличка», за недовиконання «півпалички» чи «чверть». Пропрацювавши рік, колгоспник за «палички» отримував 2-3 кг зерна на 1 травня та 7 листопада, що, власне, й становило оцінку річної праці. Люди не мали права залишати колгосп. Фактично було відновлено кріпацтво, тільки селяни були вже не поміщицькими кріпаками, а державними рабами. Вирощена колгоспна продукція зникала в невідомому напрямку, і у селян не було жодного зацікавлення в результатах своєї праці.
Восени 1932 року керівництво колгоспу та сільради одержало надпланові завдання по заготівлі хліба. Загони комсомольців відбирали в хатах все, навіть насіннєвий фонд і ті небагаті запаси, що залишали селяни для харчування. Тому вже в грудні-січні в селі почався страшний голод. Люди пухли, помирали на вулицях. У селі зафіксовані випадки людожерства. Зима була холодною, сніжною. Потрібно було розчищати дороги від снігу, а сил у селян не було. Великі зусилля витрачали люди на те, щоб поховати рідних. Коли несила вже було змайструвати труну, покійника загортали в рядно, волоком тягли до кладовища. Дуже дошкуляв холод. Мало хто з селян був у змозі заготовити дрова у лісі. Тому на паливо пішли паркани, дерев'яні знаряддя праці, навіть хрести з кладовища… Багато бузівчан не дожили до весни. Вимирали цілі сім'ї…
Під час примусової колективізації і штучного голодомору за свідченнями старожилів у селі загинуло 50 осіб, хоч прізвищ пригадали зовсім мало. Мартиролог жителів с. Бузова — жертв Голодомору 1932—1933 років укладений за свідченнями Журавель Євдокії Захарівни, 1932 р. н. — батько, мати, бабуся, дядько, брат Сашко і ще четверо братів і сестер; Дудалено Євдокії Йосипівни — четверо дітей; Спасиченка Кирила — двоє дітей, яких батько убив та з'їв[10].
За мужність і відвагу, виявлені під час німецько-радянської війни 1941—1945 рр., 88 жителів села нагороджено орденами й медалями СРСР.
В «Історії міст і сіл Української РСР» про Бузову початку 1970-х було подано таку інформацію:
Бузова - село, центр сільської Ради, розташоване за 34 км від Києва, на автошляху Київ - Житомир. Населення - 1436 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Буча, Гурівщина, Любимівка й Хмільна. У Бузовій міститься центральна садиба радгоспу «Бузівський», за яким закріплено 3847 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2152 га орної землі. За трудові досягнення 27 передовиків виробництва нагороджені орденами й медалями, серед них Р. Л. Ульяненко - орденом Леніна. У селі працюють середня школа, клуб, бібліотека; є також лікарня і пологовий будинок.[11].
XXI століття[ред. | ред. код]
8 листопада 2014 року релігійна громада села Бузова, окрім святкування храмового свята парафії, урочисто провела відкриття пам'ятного хреста Героям Небесної Сотні, чин освячення хреста звершив митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній[12].
28 лютого 2022 року в часи російського вторгнення у пологовий будинок в Бузовій влучив снаряд окупантів.[13]
До 2020 року було адміністративним центром Бузівської сільської ради (Києво-Святошинський район, 1937–2020), що об'єднувала п'ять сіл разом з Бузовою.
Населення[ред. | ред. код]
Мова[ред. | ред. код]
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Мова | Відсоток |
---|---|
українська | 96,19 % |
російська | 3,49 % |
Підприємства і критична інфраструктура[ред. | ред. код]
- Радгосп «Бузівський»
- клуб
- бібліотека
- лікарня
- пологовий будинок
Навчальні заклади[ред. | ред. код]
Бузівський академічний ліцей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області.[14]
Пам'ятки[ред. | ред. код]
Етно-комплекс «Українське село»[ред. | ред. код]
В селі Бузова, за адресою вулиця Дмитрівська, 1 (поворот праворуч з Житомирської траси в бік села Миколаївка) знаходиться етно-комплекс «Українське село». Комплекс представлений як музей просто неба, який складається з історико-етнографічних областей: Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Полісся, Поділля, Південь, Карпати. Кожна область представлена своїми особливостями житла, інтер'єру, побуту.
На території присутні Храм Святого Великомученика Дмитрія Солунського та зоопарк.
Пам'ятники і монументи[ред. | ред. код]
- Пам'ятник воїнам-односельцям
- Пам'ятний хрест Героям Небесної Сотні
- Пам'ятний знак на місці розстрілу німецькими військами воїнів радянської армії та мирних громадян у серпні-листопаді 1941 року
Спорт і спортивна інфраструктура[ред. | ред. код]
Стадіон[ред. | ред. код]
У селі є свій футбольний стадіон на 250 місць.
Аеродром[ред. | ред. код]
Біля села знаходиться планерний клуб та аеродром «Бузова» ЦАК ім. Антонова. З аеродрому здійснюються польоти планерної ланки Центрального аероклубу України ім. О. К. Антонова.
Цікаві факти[ред. | ред. код]
На території села зберігається найбільший в Україні ключ для відкривання банок. Його внесено до Національного реєстру рекордів України[15][16].
Відомі люди[ред. | ред. код]
- Трухан Іван Васильович — депутат Верховної Ради УРСР 9-10-го скликання.
Див. також[ред. | ред. код]
- Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Київська область)
- Бузова (аеродром)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Нариси з історії Ясногородки / Є. В. Букет, В. М. Кулаковський, Л. А. Міщенко та ін.; Упоряд. Є. В. Букет. — Біла Церква: Вид. О. В. Пшонківський, 2010. — С. 14-15.
- ↑ Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской Губернии. — Біла Церква, 2007. — С. 69.
- ↑ Протестацію датовано 16 квітня 1649 р., документ опубліковано в Архіві ЮЗР, Ч.3., Т.4. Київ, 1914, акт 131, з посиланням на Київ. Центр. архів, № 2491, л. 200, акт 83.
- ↑ а б Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. — 1887. — С. 74.
- ↑ Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской Губернии. — Біла Церква, 2007. — С. 69
- ↑ Литвак Б. Г. Переворот 1861 года в России. — М., 1991. — С. 176
- ↑ ЦДІАК України. — Ф.127. — Опис 1012. — Спр. 3479
- ↑ Там само
- ↑ Список населенных мест Киевской губернии. — 1900. — С. 48
- ↑ Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Київська область. — К., 2008. — С. 471—472
- ↑ Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.
- ↑ Відкриття пам'ятника героям Небесної сотні в с. Бузова. Архів оригіналу за 24 листопада 2014. Процитовано 13 листопада 2014.
- ↑ На Київщині снаряди окупантів влучили в пологовий будинок і реабілітаційний центр. Архів оригіналу за 1 березня 2022. Процитовано 1 березня 2022.
- ↑ Бузівський академічний ліцей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області | Реєстр суб'єктів освітньої діяльності. registry.edbo.gov.ua. Процитовано 18 травня 2023.
- ↑ Кирган, Микола (2 грудня 2023). Рекорди України. У Бузовій зберігається найбільший ключ для відкривання банок. Корисний формат. Процитовано 6 грудня 2023.
- ↑ Найбільший ключ ручної роботи для відкривання банок та пляшок - Національний Реєстр Рекордів України (укр.). 27 червня 2018. Процитовано 6 грудня 2023.
Джерела[ред. | ред. код]
- рос. дореф. Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи. — К., 1864.
- Антонов В. Памятная книжка Киевской епархии. — К., 1882.
- Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. — К., 1887.
- Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.
|