Бій під Авратином
| Бій під Авратином | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Радянсько-українська війна | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
.svg){kind=small} УНР
|
.svg){kind=small} РСФРР
| ||||||
| Командувачі | |||||||
| Михайло Палій-Сидорянський Сергій Чорний |
Ілля Дубинський | ||||||
| Військові сили | |||||||
| Повстанська армія УНР (Подільська повстанська група) |
Червоне козацтво (7-й кінний полк) (8-й кінний полк) | ||||||
| Втрати | |||||||
| ~150 вбито[1] | 23 вбито[1] 8 поранено[1] | ||||||
Бій під Авратином — поширена в історіографічних джерелах назва бою, що стався 1 листопада 1921 року в районі сіл Яблунівка, Мшанець, Малий Браталів та Авратин між військами УНР та РСФРР, один з ключових епізодів Другого зимового походу.
Передісторія[ред. | ред. код]
Після окупації більшовиками Української Народної Республіки частини регулярної армії УНР були інтерновані в Польській республіці. Однак у 1921 році було ухвалено рішення рейдом вирушити до України з метою підтримки антирадянських виступів. Планувалося підняти всенародне повстання та дійти до Києва.
Вночі 26 жовтня основна частина Подільської групи перейшла радянсько-польський кордон поблизу села Бондарівка. Повстанський рух на окупованій більшовиками території України не мав достатньо інформації про початок рейду та маршрути групи, тому не зміг надати суттєвої допомоги. Один з найбільших на Поділлі повстанських отаманів Орел-Гальчевський, який мав зброю, коні та повстанців не зміг приєднався до походу, тому здійснював диверсійні акти проти червоноармійських частин, які переслідували Подільську групу.
Перебіг бою[ред. | ред. код]
Ввечері 31 жовтня 1921 року Подільська повстанська група зупинилась в селі Цимбалівка. Вночі група була виявлена червоною розвідкою, про що українських вояків повідомили місцеві селяни. О 5-й годині ранку підполковник Палій-Сидорянський наказав групі вирушати у напрямку Яблунівки, щоб далі за маршрутом Мшанець — Малий Браталів — Авратин дістатися до нині неіснуючого Любарського лісу.
За Яблунівкою бригада Червоного козацтва наздогнала повстанців. Почався бій, який розтягнувся на цілий день. Група Палія відступала від переважаючих кавалерійських частин ворога. В селі Мшанець більшовикам майже вдалося оточити повстанську групу, обійшовши її 1-м та 2-м ескадронами 1-го дивізіону 7-го кінного полку через села Бичева та Рогізна. З боку Яблунівки натискав 2-й дивізіон 7-го полку. Проте після жорстокої сутички повстанцям вдалося вибратися з Мшанця і продовжити рух у напрямку Малого Браталова.[2]
За Семенівкою більшовицька кавалерія значно наблизилась до українського війська, намагаючись обійти його з флангів. Кілька рішучих контратак Палія то на один, то на інший фланг стримали ворога. В одній з цих контратак підполковника Палія-Сидорянського було поранено[3]. Його пощастило доправити до обозу з пораненими, який стояв під Малим Браталовим. Під Браталовим українська піхота витримала чергову атаку червоноармійців, проте, зважаючи на рух більшовицьких військ з флангів, новий командир групи Сергій Чорний наказав повстанцям рухатися у напрямку на село Авратин.[4]
Біля Авратина група розділилась. Палій з обозом з неозброєними і пораненими козаками та 60 вершників через Авратин пішли на північ. Решта кінноти на чолі з підполковником Чорним та озброєна піхота на чолі з сотниками Пащенком та Оксюком перед Авратином повернули на схід у бік села Мотрунки. Більша частина червоної кінноти кинулася переслідувати групу з пораненим Палієм. Наздогнавши її, червоні порубали усіх піших неозброєних козаків та частину поранених. Втекти вдалося лише Палію з 12 кіннотниками та частині обозу з пораненими на чолі з військовим лікарем Грунтенком[5]. Палій з кіннотою вирішив пробиватися до Польщі. Решта вояків залишилася в лісі або розійшлася по домівках. Для цього партизани розбилися на трійки-четвірки[6].
Наслідки[ред. | ред. код]
Не зважаючи на великі втрати та поранення підполковника Палія-Сидорянського Подільська група під командуванням Сергія Чорного пордовжила рухатись на північ для об'єднання з Волинською повстанською групою.
У той самий час четвірка Грунтенка попрямувала на схід і деякий час переховувалась у селі Карпівці. Згодом у Трощі Грунтенко, Длугопольський, Чміль, Зубченко з’єднались з Маслюком, Мельником-Тарганом та іншими селянами в одну міцну партизанську організацію, яка вже у грудні 1921-го стала здійснювати терористичні акти проти функціонерів більшовицької влади та її представників у навколишніх селах. Про них стало широко відомо в окрузі. На початку весни 1922-го до Трощі почали прибувати інші колишні вояки Армії УНР, яким вдалося уникнути радянського полону. У травні 1922 року трощанські партизани об'єднались з Волинською повстанською армією для боротьби з більшовиками.[6]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в За радянськими офіційними даними.
- ↑ Царьов С. На банду // Сьомий Чернігівський Червоного козацтва кавалерійський полк, 1920-1930. — Чернігів, 1930 — сс. 88-89.
- ↑ Махорін Г.Л. Українська національна революція 1917—1922 рр. та її перебіг на Житомирщині. — Житомир: ФОП Євенок О.О., 2017 — с. 195 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 2 травня 2018. Процитовано 23 березня 2018.
- ↑ Зоренко Д. На партизанці // За Державність. — Каліш, 1932. — Ч.3. — сс. 214-215.
- ↑ Повернути Дніпру героїв [Архівовано 25 березня 2018 у Wayback Machine.]; Павло Подобєд, Дніпроград, 19 січня 2017
- ↑ а б Нескорена Волинь [Архівовано 14 березня 2018 у Wayback Machine.]; Ярослав Тинченко, «Український тиждень», 8 серпня 2013.
Посилання[ред. | ред. код]
- Лицарі Зимових походів. 1919—1922 рр./ Я.Тинченко. — К.: «Темпора», 2017. — сс. 231-236. ISBN 978-617-569-302-5
- Верига Василь. Листопадовий рейд 1921 року. — К.: «Стікс», 2011. — сс. 88-92. ISBN 978-966-96849-8-1
- Василь Прохода. Микола Старовійт, У Листопадовому рейді // Український історик — Мюнхен, 1968. — №1-4 (17-20) — сс. 174-175. [Архівовано 25 березня 2018 у Wayback Machine.]
- Прохода Василь. Думки про правду. До історії повстання української нації — Дрогобич: «Відродження», 2009. — с. 274. ISBN 978-966-538-221-8