Винищення в'язнів у Станіславі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дошка на території Костела св. Станіслава Костки у Варшаві, яка увічнює пам'ять про жертв в'язничних розстрілів НКВС, в тому числі в'язнів зі Станіслава

Винищення в'язнів у Станіславі[1] (пол. Masakra w więzieniu w Stanisławowie) — ліквідація в'язниці у Станіславі (до 1939 Станиславів, нині Івано-Франківськ) шляхом масового знищення в'язнів, проведена радянськими каральними органами наприкінці червня 1941 року. Одна з багатьох так званих тюремних розправ, учинених енкаведистами після початку німецького вторгнення в СРСР. Жертвами злочину стали від 1200 до 2500[2] ув'язнених.

Історичне тло[ред. | ред. код]

Станиславів, який до вересневої кампанії 1939 був центром однойменного польського воєводства, перед самим нападом Німеччини на СРСР був радянським обласним центром. Заарештованих органами НКВС людей саджали в місцеву в'язницю, яка була однією із трьох радянських тюрем, що діяли в цій області, а в офіційних документах вона йменувалася «в'язницею № 1»[3]. Посаду начальника обіймав капітан Вершуханов[3].

22 червня 1941 року нацистська Німеччина вдерлася на радянську територію. Перші тижні війни виявилися досить успішними для німецької сторони. Дивізіям Вермахту вдалося розбити армії прикордонних військових округів СРСР, а потім проникнути вглиб радянської території.[4]. Успіхом, зокрема, увінчався німецький удар у районі Волині і Східної Галичини, де боронилося найбільше і найкраще озброєне угруповання Червоної Армії — Південно-Західний фронт[4]. У перші двадцять днів війни його підрозділи зазнали величезних втрат у живій силі і техніці та були змушені відступити на відстань майже 250 кілометрів на схід від німецько-радянського кордону[4].

На час початку німецько-радянської війни у в'язницях та місцях тимчасового утримання новоприєднаних Західної України та Західної Білорусі перебувало близько 40-50 тис. громадян[5]. Радянська влада рішуче не бажала допустити, щоб їх звільнили німці[5]. 24 червня 1941 року нарком внутрішніх справ Берія видав обласним управлінням НКДБ наказ розстріляти всіх політв'язнів, утримуваних у західних областях СРСР, евакуація яких углиб країни була неможлива. За наказом Берії, страті підлягали особи, засуджені за «контрреволюційну діяльність», «антирадянську діяльність», саботаж і диверсії, а також політичні в'язні, що перебували під слідством[5]. Таким чином, радянська влада знищила у в'язницях на окупованій у 1939-му році території понад 20 000 людей[6].

Спроба евакуації та вбивство в'язнів[ред. | ред. код]

Документи, знайдені в радянських архівах, засвідчують, що станом на 10 червня 1941 року в Станіславській тюрмі налічувалося 10 555 ув'язнених[3]. У більшості це були поляки та українці[3].

Наприкінці червня 1941 р. Совіти спробували евакуювати в'язницю[3]. За звітами НКВС, 577 ув'язнених було відправлено залізницею до Іванова, а ще 942 були звільнені або «залишені в тюрмі»[7][3]. З висновків же Лодзької окружної комісії з розслідування злочинів проти польського народу випливає, що під Гусятином на один з ешелонів налетіла німецька авіація. В результаті замішання в'язні вчинили спробу втекти, але це вдалося лише небагатьом. Більшість утікачів загинула від куль конвоїрів[3].

Історик Ігор Дерев’яний у матеріалі «Розстріли в'язнів в червні-липні 1941 р. Як це було» пише[6]:

Спочатку застосовували звичну для НКВД практику: індивідуально, у спецкамері, постріл у потилицю. Коли наближався фронт, а плани не було виконано, – розстрілювали масово: зганяли в'язнів до камер підвалів та через дверцята для передачі їжі стріляли з автоматичної зброї. А в останні дні – кидали до камер гранати

Тим часом, співробітники НКВС ненадовго покинули Станіслав, залишивши засуджених без нагляду. Частина ув'язнених тоді спробувала втекти, але неможливо визначити, скільком із них вдалося здійснити цей задум[3]. Тогочасна преса і уцілілі польські в'язні відзначали, що з в'язниці вирвалося до тисячі осіб[3]. У свою чергу, один зі свідків, допитаних у 90-х роках ХХ ст. Лодзькою окружною комісією з розслідування злочинів проти польського народу, ствердив, що втеча виявилася вдалою для 40 чоловіків і 40 жінок.[3]. Допомогу зовні для в'язнів-утікачів організував капітан Ігнацій Любчинський спільно з молоддю із Стрілецького союзу і польської молодіжної військової організації «Військова підготовка» (пол. Przysposobienie Wojskowe)[8][7].

Невдовзі енкаведисти повернулися до міста і почали систематичне винищення в'язнів. Жертв розстрілювали у в'язничних підвалах або у внутрішньому дворі. На період страти вони заводили автомобільні двигуни або пускали гучну музику з мегафонів, щоб заглушити виляски пострілів і передсмертні крики. Цей засіб виявився дієвим, оскільки розправа стала надбанням гласності тільки після остаточної евакуації радянських урядовців зі Станіслава.[3].

2 липня місто зайняли союзні німецьким військам угорські підрозділи. Жителі тоді ринулися до в'язниці, надіючись, що вони там відшукають заарештованих родичів і друзів. На території будівлі було знайдено тільки десятки постріляних тіл. Колаборантська щоденна газета «Goniec Krakowski» сповістила, що у дворі суду і в сусідньому саду було додатково виявлено три колективні могили, заповнені кількома шарами трупів. Спільні могили також було знайдено в Посічі (понад 200 тіл) і в Пасічній (три могили з сотнями останків)[3]. Очевидці ексгумації повідомляли, що багато трупів мали сліди тортур — наприклад, ураження електричним струмом[a]. До того ж вони твердили, що в одній із камер працівники НКВС замурували в'язнів живцем[3] (польський історик Богдан Мусял піддав сумніву такого роду свідчення)[b].

Відомості про кількість убитих в'язнів, які подають джерела, різняться. Документи НКВС повідомляють, що у в'язницях Станіслава, Коломиї та Печеніжина загалом було ліквідовано 1000 осіб[3][7]. Вже 5 липня 1941 року капітан держбезпеки Філіппов направив наркому Сергієнку доповідну «Про евакуацію в’язниць західних областей СРСР», де зазначалося, зокрема, що у в’язницях Станіславської області було розстріляно 1000 в’язнів[6]. Інші джерела зазначали, що в самій лише Станіславській в'язниці загинули від 1200 до 2500 ув'язнених[3]. Лодзька окружна комісія з розслідування злочинів проти польського народу, яка розслідувала цю справу, оцінила кількість жертв приблизно в 1500[3].

Подальші події[ред. | ред. код]

Трупи, знайдені в тюремних камерах і в підвалах або у внутрішньому дворі, були поховані в колективних могилах на міському кладовищі. Тільки тіла впізнаних жертв забрали їхні сім'ї. З масових поховань у дворі суду було вилучено лише вісім трупів; решту знову засипали із санітарних причин[3].

У 1989-1990 роках масові поховання в Посічі та Пасічній обстежили працівники товариства «Меморіал»[3].

Див. також[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. ↑ У свідченнях і звітах очевидців, які брали участь в ексгумації жертв масових убивств у в'язницях НКВС, неодноразово повторювалися відомості, що знайдені останки мали ознаки звірячих катувань. Не виключено, що деякі енкаведисти знущалися із жертв, перш ніж їх убили. Попри це, польський історик з Інституту національної пам'яті Польщі Богдан Мусял чомусь схиляється до думки, що ті ушкодження, які сприйняли свідки як сліди катувань, зазвичай були спричинені розкладанням тіл (прискореним унаслідок літньої спеки), а також діяльністю некрофагів і невправною ексгумацією. Немаловажним є той факт, що страти іноді виконувалися з великим поспіхом, наприклад, із застосуванням гранат і кулеметів[5].
  2. ↑ Богдан Мусял вважає, що звістки про замурування в'язнів живцем, які повторюються в розповідях багатьох свідків, буцімто зазвичай мають своє коріння у плітках або виникали в результаті помилкового тлумачення фактів. На його думку, в камерах замуровували лише трупи попередньо розстріляних в'язнів[5].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. – К.: Либідь, 1991. – С. 400.
  2. ↑ Олександр Пагіря. Масові розстріли в’язнів у тюрмах НКВС УРСР влітку 1941 року. http://territoryterror.org.ua/uk. Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору». Архів оригіналу за 2 серпня 2018. Процитовано 5 лютого 2019.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Zbrodnicza ewakuacja, 1997.
  4. ↑ а б в Sołonin, 2015.
  5. ↑ а б в г д Musiał, 2001. Помилка цитування: Некоректний тег <ref>; назва «FOOTNOTEMusiał2001» визначена кілька разів з різним вмістом
  6. ↑ а б в 1000 страчених у тюрмах Станіславської області: сьогодні вшановують пам'ять жертв розстрілів 1941 року. Архів оригіналу за 7 лютого 2019. Процитовано 5 лютого 2019.
  7. ↑ а б в Popiński, Kokurin та Gurjanow, 1995.
  8. ↑ Węgierski, 1991.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Репресії в Україні (1917—1990 рр.): Науково-допоміжний бібліографічний покажчик / Авт.-упор. Є. К. Бабич, В. В. Патока; авт. вступ. статті С. І. Білокінь. — К. : Смолоскип, 2007. — 519 с.
  • Bogdan Musiał: Rozstrzelać elementy kontrrewolucyjne. Brutalizacja wojny niemiecko-sowieckiej latem 1941 roku. Warszawa: Stowarzyszenie Kulturalne Fronda, 2001. ISBN 83-88747-40-1.  (пол.)
  • Krzysztof Popiński, Aleksandr Kokurin, Aleksandr Gurjanow: Drogi śmierci. Ewakuacja więzień sowieckich z Kresów WschSfnich II Rzeczypospolitej w czerwcu i lipcu 1941. Warszawa: Wydawnictwo „Karta”, 1995. ISBN 83-900676-9-2.  (пол.)
  • Mark Sołonin: Czerwiec 1941. Ostateczna diagnoza. Poznań: Dom Wydawniczy „Rebis”, 2015. ISBN 978-83-7818-616-8.  (пол.)
  • Jerzy Węgierski: Lwów pod okupacją sowiecką 1939–1941. Warszawa: Editions Spotkania, 1991. ISBN 83-85195-15-7.  (пол.)
  • Zbrodnicza ewakuacja więzień i aresztów NKWD na Kresach WschSfnich II Rzeczypospolitej w czerwcu – lipcu 1941 roku. Materiały z sesji naukowej w 55. rocznicę ewakuacji więźniów NKWD w głąb ZSRR, Łódź 10 czerwca 1996 r. Warszawa: GKBZpNP-IPN, 1997. ISBN 83-903356-6-2.  (пол.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Винищення_в%27язнів_у_Станіславі&oldid=40948875