Неоромантизм
Неороманти́зм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в світовій культурі, зокрема в літературі, живописі та музиці, який традиційно пов'язують з модерністськими реакціями на позитивізм і натуралізм наприкінці 19 – на початку 20 ст. Течія раннього модернізму.
Виникнення[ред. | ред. код]
Н. виник в умовах гострої кризи сцієнтизму та широкого розповсюдження духовного нігілізму в європейській культурі, які часто характеризують метафоричною формулою "загибель богів". У широкому сенсі Н. сполучав різноманітні інтелектуальні реакції науковців, письменників, митців на масову інтернаціоналізацію культури, повсюдну соціалізацію життя, поширення ліберальних цінностей, зокрема етичних настанов у дусі прагматичного індивідуалізму й атомізації суспільного буття на зламі 19–20 ст. З такої мінливої, майже калейдоскопічної зміни контекстів висвітлення Н. постає як самобутня, багатолика інтелектуальна опозиція, духовний бунт супроти тотальності космополітичного проекту Модерну й водночас як його неодмінна складова. Синхронні та діахронні зв'язки Н. з романтичними ідеями і концептами вирізняються надзвичайною складністю, строкатістю й суперечливістю. Більше того, вони нав'язують різноманітні, часом незвичні інтелектуальні сполучення з іншими культурними та дослідницькими практиками. Н. представлений у концепціях "надлюдини" і "волі до влади" Ф.-В.Ніцше, расових теоріях Ж.-А. де Гобіно, міфологічній естетиці Р.Вагнера, релігійній філософії М.Бердяєва, анархо-синдикалістських доктринах Ж.Сореля, психологічних візіях "еволюції народів та мас" Г. Ле Бона, модерністських інтерпретаціях "бунту мас" Х.Ортеги-і-Гассета та в творчому доробку багатьох інших європейських мислителів кінця 19 – поч. 20 ст.
Загальна характеристика[ред. | ред. код]
Стильова тенденція неоромантизму, що виникла на межі XIX—XX ст., генетично пов'язана з класичним романтизмом, досвідом Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона, Фенімора Купера, Едгара Алана По, Миколи Гоголя та інших, але при цьому переосмислена в дусі «філософії життя», перейнята тенденціями fin de siècle[1], запереченням нормативної естетики реалізму та натуралізму, позитивістської традиції картезіанства у мистецтві. Інколи неоромантизм неправочинно співвідносять із декадансом. Вперше поняття з'явилося у художніх колах наприкінці 80-их XIX ст.; французькі критики вживали його, вказуючи на потребу подолання провінційності побутопису, надання пріоритету чуттєвій сфері людини та вишуканому естетизму, неповторній індивідуальності митця й «аристократизму духу». Такими настановами керувалися німецькі та австрійські письменники, що прагнули оновити літературу, позбавити її позитивістської добропорядності.
Відродження етично-моральних цінностей[ред. | ред. код]
Творчість неоромантиків продукувала відродження етично-моральних цінностей (віра, воля, гідність, жертва, ідея, ідеал, мораль, обов'язок, посвята, правда, свідомість, сила, слава, честь тощо) й культу почуттів. Вони виступали як своєрідні мірила вартості цієї версії історіописання, яка разюче контрастувала з космополітичним світом початку 20 ст. з його утилітарними стандартами. Н. продукував поширення символістської естетики з її модерністськими образами, зокрема темами міфу, волі та волюнтаризму в історії. Недаремно Н. у культурному і мистецькому відношенні часто поєднується з авангардизмом, експресіонізмом, імпресіонізмом, футуризмом і символізмом. Н. приваблював багатьох європейських мислителів, оскільки створював широкі можливості для розмаїтих інтелектуальних та культурницьких мутацій. Зокрема, хаотичні й розмиті засади Н. спричинилися до модерної актуалізації різноманітних версій відомих політ. проектів: від консерватизму (В.Липинський) до анархізму (Ж.Сорель). Н. як своєрідний стиль мислення становив неабиякий інтерес для інтелектуалів, які репрезентували "недержавні нації" Європи. Зокрема, в польській історіографії поч. 20 ст. неоромантичні візії історії представлені в працях Ш.Ашкеназі, О.-М.Бальцера, С.Закшевського, С.Кутшеби та ін. Н. давав змогу не тільки істотно оновити проекти "винайдення" національно-державницьких традицій, а й актуалізував спроби пошуку свого місця в системі європейського Модерну, зокрема, нав'язував розширення діапазону соціальних функцій Кліо. Крім того, неоромантичні конструкції національних історій індивідуалізували та диференціювали уявлення про минувшину, акцентували увагу на її неповторності й своєрідності, абсолютизували риси унікальності, генерували нові соціокультурні імпульси, інтелектуальні зразки і світоглядні орієнтири для громадськості поневолених народів, формулювали оптимістичні настанови, врешті-решт, провокували креативне, динамічне переосмислення циркулюючих теорій та концепцій. За афористичним визначенням німецького філософа й історика Е.Трьольча, неоромантики прагнули подолати "історизм через історизм".
Персонажі у творах неоромантиків[ред. | ред. код]
Як і попередники — представники романтизму XIX століття, неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.
Сюжет неоромантичного твору[ред. | ред. код]
Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події.
Представники[ред. | ред. код]
Неоромантичні ознаки простежуються у таких авторів:
Зарубіжні автори[ред. | ред. код]
- Джозеф Конрад
- Редьярд Кіплінг
- Роберт Льюїс Стівенсон
- Артур Конан Дойль
- Етель Ліліан Войнич
- Джек Лондон
- Томас Майн Рід
- Стефан Ґеорґе
- Генрік Ібсен
- Кнут Гамсун
- Сельма Лагерлеф
- Ейно Лейно
- Едмон Ростан
- Максим Горький
- Олександр Купрін
- Микола Гумільов
- Олександр Грін
Українські автори[ред. | ред. код]
- Юрій Яновський
- Ольга Кобилянська ("Людина", "Царівна")
- Леся Українка ("Лісова пісня")
- Олександр Олесь
- Микола Вороний
- Микола Хвильовий
- Олександр Близько
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ кінець століття
Посилання[ред. | ред. код]
- Неоромантизм // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 118-119.
- Неоромантизм // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 372. — 634 с.
- Неоромантизм // Українська музична енциклопедія. Т. 4: [Н – О] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2016. — С. 226.
- Голодюк І Р. Мотиваційна модель героя неоромантичного фікційного світу // Питання літературознавства. – 2013. – № 87. – С. 30–42.
Джерела та література[ред. | ред. код]
- Ясь О. Романтизм і неоромантизм у компаративному світлі // Український історичний журнал. — 2022. — № 6. — С. 159–172.https://www.academia.edu/96942530
- О. В. Ясь. Неоромантизм // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 369. — ISBN 978-966-00-1061-1.
- Луков Вл. А. Неоромантизм во Франции. — № 1 (январь — февраль).
- Луков Вл. А. Французский неоромантизм. — 100 прим.
- Статья в Литературной энциклопедии
- Ясь О. В. В. Липинський та неоромантизм (до 125-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. — 2007. — № 5. https://www.academia.edu/21625226
- Ясь О. В. Неоромантизм в історичній візії С. Томашівського // Український історичний журнал. — 2011. — № 4. https://www.academia.edu/21625858
Це незавершена стаття про літературу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |