Сінь Фенся
| Сінь Фенся | |
|---|---|
| 新凤霞 | |
 Сінь Фенся у «Квіти як свати» | |
| Ім'я при народженні | трад. китайська: 楊淑敏 |
| Народилася |
1927 Сучжоу, Цзянсу |
| Померла |
12 квітня 1998 Сучжоу, Цзянсу |
| Громадянство |
 КНР |
| Діяльність | виконавиця традиційної китайської опери |
| Знання мов | китайська |
| Посада | член комітету Народної політичної консультативної ради КНРd |
| Партія | КПК |
| У шлюбі з | У Цзуґуан |
Сінь Фенся (спрощ.: 新凤霞; кит. трад.: 新鳳霞; піньїнь: Xīn Fèngxiá; 1927 — 12 квітня 1998) — виконавиця китайської опери пінцзюй, відома як «Королева пінцзюй». Також була акторкою, письменницею і художницею. Знялась у дуже популярних фільмах «Лю Цяоер» (1956) і «Квіти як свати» (1964), обидва адаптовані з її опер.
Сінь була дружиною У Цзуґуана[en], визначного драматурга і затятого критика політики уряду. Коли У Цзуґуан був заклеймований як «правий» під час маоцзедунівської кампанії проти правих[en], Сінь відмовилася розлучитися з ним і сама в підсумку потрапила під звинувачення. Пізніше вона зазнала жорстоких переслідувань під час культурної революції, ставши інвалідом після побоїв, а потім її паралізувало через інсульт. Нездатна більше виконувати акторські ролі, вона присвятила залишок свого життя викладанню, написанню власних творів і живопису. Вивчала живопис від свого хрещеного батька Ці Байши, майстра китайського живопису, а писати вчилася від чоловіка. Опублікувала мемуари з двох мільйонів слів, які перекладено на англійську мову та урду.
Сінь Фенся започаткувала свій власний стиль опери пінцзюй, який нині має назву «Сінь» (що також означає «новий»). Він став одним з найважливіших стилів цієї опери. 2014 року Китайський інститут пінцзюй створив нову оперну виставу під назвою «Сінь Фенся» на її честь.
Раннє життя і кар'єра[ред. | ред. код]
Сінь Фенся народилася в Сучжоу (Цзянсу, Китай). Коли вона була маленькою дитиною, торговці людьми продали її в Тяньцзінь у Північному Китаї. Там вона одержала ім'я Ян Шумінь (спрощ.: 杨淑敏; кит. трад.: 楊淑敏; піньїнь: Yáng Shūmǐn). Змалечку її навчали мистецтву оперної виконавиці.[1] У той час театральний світ у Китаї був під контролем гангстерів. Актори, навіть відомі виконавці, мали небагато особистої свободи.[2] Спочатку вона готувалась до виконання пекінської опери під керівництвом своєї «старшої сестри» Ян Цзіньсян, але пізніше перейшла на пінцзюй. Багато гастролювала, і в 1940-х роках її слава конкурувала з такими зірковими оперними виконавицями як Лю Цуйся, Бай Юйшуан і Фу Жунхуа.
Після створення Китайської Народної Республіки в 1949 році, Сінь переїхала до Пекіна. Її перший спектакль, у стилі сучасного пінцзюй, «Шлюб маленької Ерхей», дуже сподобався глядачам і привернув увагу оригінального романіста Чжао Шулі[en] та відомого письменника Лао Ше. Наступний її спектакль, «Лю Цяоер» (спрощ.: 刘巧儿), був ще більш успішним, зробивши її ім'я знайомим для простих китайців. В опері «Квіти як свати» (спрощ.: 花为媒), вона як перетворила традиційні меланхолійні мелодії пінцзюй на радісні, так і збагатила репертуар пінцзюй багатьма новими мелодіями. Тепер це вважають класикою стилю «Сінь» опери пінцзюй. «Лю Цяоер» було екранізовано 1956 року, а в 1964 році — «Квіти як свати». В обох кінострічках грала Сінь, і обидва були надзвичайно популярними. Прем'єр Чжоу Еньлай і його дружина Ден Їнчао[en] обидва були її шанувальниками. Чжоу одного разу сказав: «Я можу прожити без чаю три дні, але не без перегляду Сінь Фенся».[3]
Шлюб і переслідування[ред. | ред. код]
1951 року Лао Ше представив Сінь Фенся знаменитому драматургові У Цзуґуану. Як і багато тогочасних інтелігентів, У покладав великі надії на нову Народну Республіку і повернувся до Китаю з Британського Гонконгу.[4] Сьнь, яка грала в одній з п'єс У, захоплювалася його талантом. Того самого року вони одружилися, попри те що належали до різних соціально-економічних верств: вона не мала формальної освіти і була майже неписьменною, тоді як він був з відомої сім'ї вчених. У допоміг їй навчитися читати, писати та мистецтва каліграфії. Вона також вивчала живопис під керівництвом Ці Байши, одного з найвідоміших майстрів китайського живопису, який прийняв її як свою хрещеницю.
1957 року маоцзедунівська кампанія проти правих[en] засудила У Цзуґуана, затятого критика урядової політики в області культури, як «правого» і відправила у Велику Північну пустелю в провінції Хейлунцзян, щоб той «виправився через працю[en]». Сінь змушували розлучитися з чоловіком, але вона відмовилася. Посилаючись на легендарну історію кохання[en] з однієї зі своїх опер, вона казала: «Ван Баочуань 18 років чекала на Сюе Пінґуй, і я буду чекати 28 років на У Цзуґуана». У підсумку її саму заклеймили «правою», і вона пройшла через «публічне засудження[en]» (спрощ.: 批斗会).
У Цзуґуан повернувся до Пекіна після трьох років важкої праці, але шість років по тому Китай зазнав ще більших потрясінь культурної революції, яка почалася в 1966 році. Сінь Фенся і У Цзуґуан зазнали переслідувань на початку періоду. Молодий актор Китайського інституту пінцзюй жорстоко побив Сінь. Вона зазнала перелому лівого коліна і так ніколи й повністю не відновилася після травми. Друг подружжя Лао Ше втопився після подібного катування. Після її побиття Сінь відбула сім років примусових робіт. У грудні 1975 року її паралізувало після перенесеного інсульту. Її чоловік піклувався про неї до кінця її життя.
Після Культурної революції[ред. | ред. код]
Після Культурної революції Сінь Фенся була політично реабілітована 1979 року, але не змогла повернутися на сцену через інвалідність. Її роль у «Квіти як свати» 1964 року виявилася для неї останньою.[5] Вона присвятила себе написанню мемуарів, живопису, і навчанню наступних поколінь виконавців пінцзюй. 1997 року опублікувала свої мемуари із двох мільйонів слів, які було перекладено на англійську мову та урду. Є Шентао[en], відомий письменник і видавець, дуже заохочував її писати. Він написав дві поеми, у яких вихваляв її мужність і талант. Її картини, прикрашені каліграфією її чоловіка, також здобули популярність, їх виставка відбулась у 1994 році у Військовому музеї Китайської народної революції[en]. Її було обрано до складу Китайської народної політичної узгоджувальної ради.
У квітні 1998 року, під час відвідування рідного міста чоловіка Чанчжоу, вона перенесла крововилив у мозок. Її відправили в Народну лікарню Чанчжоу № 1, де вона померла за тиждень, 12 квітня 1998 року.
Спадщина[ред. | ред. код]
Сінь Фенся і У Цзуґуан мали трьох дітей. Їхній син У Хуань теж письменник, художник і каліграф. Після смерті Сінь 1998 року і У Цзуґуана 2003 року він організував виставку «Сто років сім'ї У» в Poly Art Museum[zh] у Пекіні. Вона також експонувалася у Франції, Гонконзі та на Тайвані.[6]
Стиль «Сінь» опери пінцзюй, який започаткувала Сінь Фенся, став одним з найважливіших стилів цієї опери. 2014 року Китайський інститут пінцзюй створив нову оперну виставу під назвою «Сінь Фенся» присвячену пам'яті видатної виконавиці, в якій увагу акцентовано на її реформуванні опери, а також на історії кохання Сінь та У. Її написав Хуан Вейжо (黄维若), а поставив Ґо Сяонань (郭小男).[7]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ 艺术家新凤霞逝世9周年 [Ninth anniversary of artist Xin Fengxia's death]. Netease (Chinese) . 12 квітня 2007. Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 24 листопада 2017.
- ↑ Lee, Lily Xiao Hong; Stefanowska, A. D. (2003). Biographical Dictionary of Chinese Women: The Twentieth Century, 1912–2000. M.E. Sharpe. с. 597—9. ISBN 978-0-7656-0798-0.
- ↑ 新凤霞与吴祖光的绝世爱情 [Xin Fengxia and Wu Zuguang's love story]. Chongqing News (Chinese) . 21 серпня 2012. Архів оригіналу за 7 лютого 2016. Процитовано 24 листопада 2017.
- ↑ Wu Zuguang (9 квітня 2014). 回首与新凤霞的往事 [Reminiscence of my time with Xin Fengxia]. Sohu (Chinese) . Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 24 листопада 2017.
- ↑ Liu Liqin (13 квітня 2005). 评剧奇才新凤霞被迫害致残 1964年后再未登台. China.com (Chinese) . Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 24 листопада 2017.
- ↑ Exhibition Displays Wu Family Achievements. Cultural-china.com. Архів оригіналу за 29 березня 2016. Процитовано 31 січня 2016.
- ↑ 原创大戏《新凤霞》2014开演 纪念活动先预热 [Original opera Xin Fengxia to start showing in 2014]. Sohu (Chinese) . 28 січня 2014. Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 24 листопада 2017.