HMS Dreadnought (1906)

Лінійний корабель «Дредноут»

Лінійний корабель «Дредноут» у 1906-1907 роках
Проєкт
Попередник:	броненосці типу «Лорд Нельсон»
Наступник:	лінійні кораблі типу «Беллерофон»
Історія
Велика Британія
Назва:	«Дредноут»
Замовлений:	22 лютого 1905 року
Будівник:	Portsmouth Dockyard, Портсмут, Англія
Вартість:	£1 672 483 - контракт на будівництво    £113 200 - гармати
Закладений:	2 жовтня 1905 року
Спуск на воду:	10 лютого 1906 року
Прийнятий:	3 жовтня 1906 року
Виведений:	серпень 1918 року — виведений у резерв
Статус:	розібраний на метал
Основні характеристики
Клас і тип:	лінійний корабель
Водотоннажність:	18 412 т нормальна 21 067 т повна
Довжина:	160,74 м
Ширина:	25,01 м на міделі
Осадка:	9,03 м нормальна 9,50 м максимальна
Потужність:	23 000 к. с. розрахункова на валах 26 350 к. с. максимальна на іспитах
Двигуни:	Паротурбінна ГЕУ: 2 комплекти парових турбін Парсонса 18 парових котлів «Бабкок & Уілкокс»
Швидкість:	21 вузол проєктна 21,6 вузла на іспитах
Дальність плавання:	6620 миль на 10 вузлах
Автономність:	28 діб
Екіпаж:	1905: 685—692 людини 1909: 732 людини 1916: 810 людей
Озброєння:	5 × 2 — 305-мм/45 Mark X 27 × 76-мм протимінних гармат 1 × 76-мм салютна гармата 5 кулеметів Максима зр. 1909 року 5 × 456-мм ТА (23 торпеди)
Бронювання:	головний пояс: 179—279 мм рубка: 279 мм палуба: 35—76 мм башти: 305—279—76 мм барбети башт: 279—203—102 мм

«Дредно́ут» (англ. HMS Dreadnought — Корабель Його Величності «Безстрашний») — лінкор військово-морського флоту Британії. Шостий корабель, що носив це ім'я. Його поява здійснила революцію у військово-морській справі і сам корабель став родоначальником нового класу кораблів - дредноутів, названих на його честь.

«Дредноут» став першим кораблем, при будівництві якого був реалізований так званий принцип «all-big-gun» («тільки великі гармати»). Якщо до нього на броненосцях, зазвичай, були встановлені 4 305-мм гармати головного, та 10—14 152—234-мм гармат проміжного калібру, то «Дредноут» мав на озброєнні тільки десять 305-мм гармат головного калібру. Він також став першим у світі лінкором з паротурбінною силовою установкою і отримав велику на той час швидкість у 21 вузол.

За рахунок переваги у швидкості новий лінкор міг вибирати вигідну йому дистанцію бою, а завдяки більшій кількості 305-мм гармат мав незаперечні тактичні переваги над броненосцями того часу. Водночас броньовий захист «Дредноута» був подібним, а подекуди навіть гіршим, ніж у закладених до нього броненосців типу «Лорд Нельсон».

Будівництво «Дредноута» стало значною подією в кораблебудуванні. Після його появи всі провідні морські держави світу почали будувати лінійні кораблі подібні до нього, з основним озброєнням з однокаліберних гармат. На ім'я свого прабатька ці кораблі отримали загальне ім'я «дредноути». Гонка морських озброєнь перед Першою світовою війною призвела до появи «супердредноутів» із гарматами 343-мм, 356-мм та 381-мм калібру. На їхньому тлі «Дредноут» виглядав вже відверто слабким, тому в Ютландській битві, найбільшій у Першій світовій війні, прабатько класу перебував у «другій лінії» і участі в бою не приймав.

Єдиним бойовим досягненням «Дредноута» став успішний таран німецького підводного човна «U-29», яким командував ас-підводник Отто Веддіген, який на початку війни 22 вересня 1914 року потопив три британські броненосні крейсери «Абукір», «Крессі» та «Хог» Після закінчення війни застарілого «Дредноута» було виведено в резерв і незабаром розібрано на метал.

Передумови

Названий батько лінійного корабля «Дредноут» Джон Фішер з 13 років служив на флоті, пройшовши шлях від низів до вершини британської військово-морської ієрархії. З січня 1862 по березень 1863 Фішер служив артилерійським інструктором на «Екселенті» - головному артилерійському навчальному кораблі британського флоту. З 1867 року він служив артилерійським офіцером на кораблях британського флоту, займаючись удосконаленням мінно-торпедного озброєння, розробляючи різні пристрої та посібники із їх застосування.

Запропонована Фішером та Уоттсом схема чотирибаштового броненосця, 1880-і роки

Починаючи з 1876 Фішер командував декількома кораблями Королівського флоту. У січні 1881 року він вступив у командування гордістю британського флоту - новітнім броненосцем «Інфлексібл». Спроектований головним будівельником флоту Натаніелем Барнабі корабель страждав від сильної хитавиці. Для усунення цього недоліку було прийнято рішення встановити заспокійник хитавиці, що діяв за рахунок переміщення великих мас води в спеціальних цистернах з борту на борт у протифазі з хитавицею. Роботами керував молодий корабельний інженер Філіп Вотс.

Вотс і Фішер швидко порозумілися і при обговоренні перспективи флоту висунули ідею створення броненосця озброєного чотирма баштами з двома 406-мм гарматами кожна. Тоді найпотужніші броненосці несли тільки дві двогарматні башти. Розташування башт було результатом синтезу схем розміщення башт «Девастейшена» та «Інфлексібла» — по одній башті розташовувалися на краях корпусу, як на «Девастейшені», і ще дві — діагонально по бортах, як на «Інфлексіблі». Розрахункова водотоннажність корабля мала становити 16 000 т.

Головний конструктор флоту Натаніель Барнабі розкритикував проект. Він вважав непомірною ціну будівництва такого гігантського корабля. І зауважив що його вісім гармат могли стріляти лише у вузькому 20-градусному секторі біля траверзу. А за уявленнями тактики бою того часу ставка робилася на таран, тому корабель повинен був мати можливість ведення сильного носового вогню. У проекті ж Фішера — Воттса в носовому та кормовому секторах могли діяти лише від чотирьох до шести гармат. Крім того, скорострільність гармат того часу робила саму ідею створення такого занадто дорогого корабля безглуздою. Час створення великого броненосного корабля, озброєного великою кількістю однорідних великокаліберних гармат, ще не прийшов.

У 1891 році Фішер став контр-адміралом, потім начальником морської артилерії, після - третім морським лордом - головним інспектором флоту і командувачем флотом у Вест-Індії. Його відрізняли кипуча енергія, розум, рішучість, наполегливість, самодисципліна. Він отримав друзів і однодумців, серед яких були Чарльз Медден, Реджинальд Бекон, Персі Скотт, Джон Джелліко, Олександр Грейсі, Філіп Воттс, Артур Вілсон. Стрімка кар'єра і прямота сприяли появі табору противників, найвпливовішим серед яких був лорд Чарльз Бересфорд - адмірал-аристократ. У 1899 році Фішер призначено на престижний пост командувача Середземноморським флотом.

Типовий британський броненосець у 1890-х роках мав озброєння з чотирьох 305-мм та дванадцяти 152-мм гармат. У той же час очікувана дистанція стрільби у бою становила 2000 ярдів (1800 м), оскільки система управління стрільбою не була відпрацьована, а оптичні приціли були неефективні. Швидкий розвиток торпедної зброї призвів до необхідності підвищити дистанцію артилерійського бою між броненосними кораблями супротивників аби броненосець мав можливість артилерійським вогнем зірвати вихід у торпедну атаку ворожих міноносців. З 1898 Середземноморський флот почав практикуватися в стрільбі на далекі дистанції. Роботи у цьому напрямі було продовжено під час командування середземноморським флотом адміралом Фішером у 1899—1902 роках. Під його керівництвом середземноморський флот відпрацьовував стрільбу на дистанції в 25-30 кбт (4600-5500 м). Значний внесок у розвиток способів артилерійської стрільби зробив Персі Скотт. Під його командуванням крейсер 2-го рангу Середземноморського флоту «Сцілла» досяг на стрільбах результату у 80% попадань замість звичайних 20%. В 1902 році він повторив свій успіх на крейсері «Террібль». У 1903 Персі Скотт був призначений командувати Артилерійською школою на острові Уейл і намагався на науковій основі розробити способи ведення вогню на великих дистанціях.

З 1901 практика стрільби на далекі дистанції стала постійною і до 1903 очікувана дистанція бою зросла до 3000 ярдів (2700 м). Під час експериментальних стрільб на Середземному морі з дистанції 5000-6000 ярдів (4500-5400 м) було вироблено методику наведення по сплескам. За допомогою далекоміра визначалася початкова дистанція до цілі та встановлювалися початкові кути наведення гармати. Здійснювався постріл. Спостерігач відстежував сплеск від снаряда, що падав, і вносив поправки в кути вертикального та горизонтального наведення гармати. Спостерігач мав бути якомога вище — спочатку його розміщували на самому верху надбудови, потім на фор-марсі. Потрібна була передача даних від коригувальника до гармат, тому без спеціально розробленої системи вогонь вівся досить повільно. У вересні 1903 року Рада Адміралтейства санкціонувала експериментальні стрільби, проведені на броненосці «Венерабл» на Середземноморському флоті та «Вікторієс» на флоті Каналу. Спільна доповідь обох комісій була зроблена у травні 1904 року. Комісії з низки питань не змогли дійти згоди, але зійшлися на тому, що при коригуванні вогню по сплесках та наявності відповідної системи управління стрільбою ефективний вогонь може вестись на дистанціях до 8000 ярдів (7200 м). Комісія на «Венераблі» дійшла висновку що наведення можливе лише за централізованого ведення вогню. Усі гармати мали наводитися і проводити постріл одночасно, а не індивідуально, як це було раніше.

Загальним висновком стало те, що на дальній дистанції 152-мм гармати ставали неефективними, тому що не могли пробити броню броненосця супротивника. Також вони створювали перешкоди при коригуванні вогню, оскільки сплески від 152 мм снарядів було важко відрізнити з поміж сплесків від снарядів головного калібру. Спочатку було прийнято рішення збільшити калібр допоміжної артилерії. Але це ще робило завдання відрізнити сплески снарядів ще складнішим. Найбільш радикальним рішенням бачилася відмова від допоміжної артилерії на користь єдиного головного калібру. При проектуванні броненосців типу «Лорд Нельсон» розглядалася низка варіантів із єдиним озброєнням із дванадцяти і навіть шістнадцяти 254-мм гармат. Конструктор Джон Нарбет запропонував за рахунок невеликого збільшення водотоннажності встановити на новому кораблі дванадцять 305-мм гармат. Але на встановлення єдиного калібру на новому броненосці не наважилися і на «Лорд Нельсоні» обмежилися збільшенням калібру допоміжної артилерії до 234 мм.

На початку XX століття основною тактикою застосування броненосців вважався лінійний бій. Броненосці вишиковувалися в лінію і рухалися паралельним курсом щодо лінії броненосців супротивника, обстрілюючи кораблі, що знаходяться навпроти. Важливою тактичною перевагою ряд флотоводців вважали можливість «поставити паличку над Т» — випередити колону супротивника і вийти курсом їй навперейми. При цьому повний бортовий вогонь своїх кораблів буде сконцентрований на головному кораблі противника, який зможе відповідати лише з носових гармат. Так як на головному кораблі зазвичай знаходився командувач ескадрою, швидке виведення його з ладу могло привести до безладу у командуванні і забезпечити виграш бою. При зростанні дистанції стрільби здійснити цю тактику було складніше, оскільки повільніша ескадра могла відвернути убік. Тим не менш, Фішер продовжував вважати перевагу в швидкості важливою, оскільки висока швидкість дозволяла тримати вигідну дистанцію бою, на якій реалізовувалася перевага залпової стрільби головним калібром, коли противник не міг застосувати допоміжну артилерію.

Схема «ідеального лінкора» для британського флоту, запропонована Вітторіо Куніберті у 1903 році

Тим часом ідеї побудови однокаліберного лінкора висловлювалися і в інших флотах світу. Головний конструктор італійського флоту Вітторіо Куніберті запропонував побудувати лінкор із єдиним озброєнням із 305-мм гармат. Оскільки італійським флотом його ідеї не були підтримані, він опублікував у британському збірнику «Бойові кораблі» Ф. Джейна за 1903 рік статтю «Ідеальний корабель для британського флоту». У ній він пропонував побудувати корабель водотоннажністю 17 000 т зі швидкістю 24 вузла та головним броньовим поясом завтовшки 305 мм. Озброєння складали дванадцять 305-мм гармат. Дві двогарматні башти розташовувалися на носі та кормі і ще пара — по бортах. Інші гармати розташовувалися в бортових одногарматних баштах. Стаття викликала бурхливу дискусію серед британських офіцерів. Незважаючи на те, що проект втілював ідеї Фішера про швидкохідний та добре озброєний корабель, він був визнаний занадто екстравагантним, а його критика, можливо, спричинила відмову Адміралтейства від застосування єдиного калібру на «Лорді Нельсоні».

Ще у березні 1902 року у журналі американського військово-морського інституту «Proceedings» було опубліковано проект лейтенанта Метта Х. Сігнора. У ньому пропонувалося озброєння з двох тригарматних 305-мм та двох бортових тригарматних 254-мм башт. Під час обговорення проекту експерт флоту з артилерії професор П. Р. Елджер запропонував замість тригарматних башт різнорідного калібру використовувати чотири двогарматних 305-мм башти, що стало однією з перших пропозицій корабля «all big gun» (укр. лише великі гармати. Велику роль у розвитку флоту грав американський президент Рузвельт. На щорічній конференції в Ньюпорті влітку 1903 року було розглянуто проект лейтенант-коммандера Х. С. Поундстоуна з гексагональним розташуванням шести двогарматних 280-мм башт. На проведених військово-морських іграх цей корабель мав перевагу над трьома броненосцями існуючого типу. На конференції було зроблено висновок про необхідність будівництва корабля з єдиним головним калібром, але не було визначено сам калібр — 280-мм або 305-мм. Зрештою, за підтримки ентузіаста артилерійської справи лейтенант-коммандера У. С. Сімса, американського президента Рузвельта переконали вибрати для нового проекту американського лінкора типу «Саут Керолайна» єдиний калібр з 305-мм гармат. Але роботи з його проектування та будівництва йшли повільно, тому, хоча проектування розпочато було ще у вересні 1904 року, закладку нового корабля було здійснено лише у 1906 році і він увійшов у стрій після «Дредноуту».

Попередні проекти

Проект HMS «Untakeable», листопад 1904 року
	Вариант «A»	Вариант «B»
Водотонажність, довг. тонн	16 000	16 000
Швидкість, вузли	21	21
Потужність паромашинної установки, к. с.	30 000	30 000
Озброєння	8 × 2 — 254-мм	4 × 2 — 305 мм
Бронювання, мм
головний пояс	254	305
верхній пояс	178	228,6
барбети	254	305
палуби	25,4—51	25,4—51

У серпні 1903 року Фішер став командувачем флотом Метрополії і прибув до Портсмуту. Сюди він з Мальти запросив Гарда (англ. Esq. W. H. Gard), який став головним конструктором Портсмутської верфі. Фішер доручив Гарду розробити проекти лінійного корабля Untakeable (укр. Неприступний) і броненосного крейсера Unapproachable (укр. Недосяжний). Водотоннажність обох кораблів була однаковою — 15 900 т. Лінійний корабель, озброєний шістнадцятьма 254-мм гарматами, мав розвивати швидкість 21 вузол. Броненосний крейсер із шістнадцятьма 234-мм гарматами повинен був розвивати швидкість 25,5 вузлів. 254-мм гармати замість 305-мм було обрано Фішером виходячи з аргументів Е. Нобла, представлених їм 1902 року. Нові 254-мм гармати мали гарну бронепробивність і відмінну скорострільність, при цьому будучи легше 305-мм гармат. Тому порівняно 305-мм гарматами їх можна було розмістити у більшій кількості.

Ескізні проекти були розповсюджені серед найближчого оточення Фішера. Найбільшу критику спричинив вибір головного калібру. Бекон, Медден і Джонсон висловилися за 305-мм гармати для обох кораблів. Аргументи Бекона зводилися до того, що на великій дальності скорострільність не відіграє великої ролі, оскільки для коригування стрільби по сплесках все одно потрібно дочекатися падіння снаряда. Таким чином, вирішальну роль відіграє не скорострільність, а могутність снарядів, яка у 305-мм снаряду буде більшою за рахунок більшої маси. Під тиском цих аргументів Фішер задумався про вибір 305-мм гармат, після чого доручив Гарду опрацювати альтернативний варіант «B» з 305-мм гарматами. У жовтні 1904 року, при вступі Фішера на посаду Першого морського лорда, він представив кабінету міністрів велику програму реформування флоту та проекти броненосного крейсера і лінкорів «A» та «B». Обидва варіанти лінкора несли озброєння у двогарматних баштах. По одній башті знаходилися в носу та кормі, інші - по бортах.

Головною причиною суперечок на цьому етапі був вибір гармат головного калібру. Фішер і Воттс спочатку були прихильниками вибору 254-мм гармат. Але зрештою, на засіданні Ради флоту в грудні 1904 року було прийнято рішення про вибір калібру в 305 мм і для лінкору, і для крейсера. Враховуючи давню ідею Фішера, що швидкохідний добре озброєний крейсер витіснить у флоті майбутнього лінкор, встановлення на крейсер уніфікованого з лінкором головного калібру, можливо, було вирішальним для нього аргументом. Крім того, важливу роль відіграли підсумки бою у Жовтому морі. За його результатами стрільба 254-мм гармат на дальній дистанції була визнана недостатньо ефективною.

За наказом Фішера Відділу головного будівельника у жовтні 1904 року було доручено розробити низку проектів лінкорів із 305-мм гарматами. Точного тактико-технічного завдання не висувалося, тому було зроблено загальні розрахунки чотирьох варіантів із озброєнням із восьми та дванадцяти 305-мм гармат, з поршневими машинами та 20—21-вузловою швидкістю. Наприкінці листопада відповідальний за розрахунки помічник головного будівельника Джон Нарбет представив їх Фішеру з коментарем, що ефективність силової установки необхідно підвищити на 10%. Тому наступні три проекти, всі з вісьмома і дванадцятьма 305-мм гарматами, було розглянуто як з поршневими, так і турбінними установками.

Варіанти швидкісного лінкора, 26 листопада 1904 року
	А	В	С
Довжина × ширина, м	140,2 × 24,8	130 × 25,1	125 × 25,3
Водотоннажність, довгих тонн
з паровою машиною	16 500	15 750	15 000
з турбінами	16 000	15 350	14 700
Швидкість, вузли	21	20	19
Озброєння	4 × 2 — 305-мм
Схема

Комітет з проектування та проект «Дредноута»

Фішер обійняв посаду Першого морського лорда, маючі на меті велику модернізацію флоту. У його плани входило будівництво нових типів лінкорів, броненосних крейсерів, міноносців та підводних човнів. За поданням Фішера задля полегшення просування його ідей Рада Адміралтейства 6 грудня 1904 року заснувала спеціальний «Комітет із проектування» (англ. Committee on Designs). За задумом Фішера, колегіальне рішення запрошених до комітету авторитетних фахівців мало зменшити неминучий шквал критики та труднощі з просуванням проектів нових кораблів. Тим не менш, для полегшення завдання Фішер постарався включити до складу комітету своїх прихильників та однодумців. 22 грудня 1904 року було затверджено склад комітету, до якого увійшли:

• контр-адмірал Людвіг Баттенберг (начальник розвідки флоту);
• контр-адмірал-інженер Джон Дарнстон (головний інженер-механік флоту);
• контр-адмірал Альфред Уїнслоу (начальник торпедних сил флоту);
• кептен Генрі Джексон (контролер флоту, третій морський лорд);
• кептен Джон Джелліко (головний артилерист флоту);
• кептен Чарльз Медден (заступник інспектора);
• кептен Реджінальд Бекон (помічник першого морського лорда);
• Філіп Вотс (головний будівельник флоту);
• лорд Кельвін, фізик;
• професор Байлс (вчений-кораблебудівник, університет Глазго);
• Джон Торнікрофт (англ. John Isaac Thornycroft), директор та власник однойменної суднобудівної компанії;
• Олександр Грейс (директор суднобудівної компанії «Ферфілд»);
• Едмунд Фруд (начальник експериментальної бази Адміралтейства);
• Вільям Гард (головний конструктор);
• Вілфрі Гендерсон (секретар комітету);
• Генрі Мітчелл (помічник конструктора та секретаря комітету).

Джон Фішер, виконуючи роль голови, офіційно не входив до складу комітету. Конструктор Джон Нарбет формально входив у комітет але фактично займався розробкою ескізних проектів. До завдань комітету входило вироблення тактико-технічних завдань на нові кораблі. Формально рішення комітету мали рекомендаційний характер і за проект офіційно відповідав головний будівельник флоту Філіп Уоттс. Насправді думка комітету, яка формувалася під керівництвом Фішера, сприймалася головним будівельником як керівництво до дії.

Перше засідання Комітету відбулося 3 січня 1905 року. Фішер оголосив рішення Ради флоту, у якому було сказано, що майбутній лінкор повинен мати 21-вузлову швидкість та озброєння з 305-мм гармат. Кількість гармат головного та протимінного калібру мало бути якомога більшим. Лінкор мав вільно розміщуватися в доках основних баз флоту - Портсмута, Девонпорту, Гібралтару і Мальти.

Ескізні проєкти «Дредноута»
Проєкт	E	F	G	D	D1	D2
Дата проєкту	4 січня 1905 року
Довжина (між перпендікулярами)  × ширина × осадка, м	167,6 × 25,9 × 8,2	161,5 × 25 × 7,9	167,6 × 25,9 × 8,2	158,4 × 25,6 × 8,2	152,4 × 25,3 × 8,2	152,4 × 25,3 × 8,2
Тип та потужність ЕУ, к. с.	ПМ 27 500	ПМ 25 000	ПМ 27 500	ПМ 23 500	ПТ 23 000	ПТ 23 000
Максимальна швидкість, вузли	21
Бронювання	Як у «Лорда Нельсона» — пояс, башти та барбети 305 мм
Озброєння, ГК	12 × 305 мм	10 × 305 мм	12 × 305 мм	12 × 305 мм	12 × 305 мм	12 × 305 мм
Протимінний калібр	16 × 102 мм	16 × 102 мм	16 × 102 мм	35 × (76 мм та 47 мм)	35 × (76 мм та 47 мм)	35 × (76 мм та 47 мм)
Торпедні апарати	6	6	6	5	5	5
Статті вагового навантаження, дов. тонн
Корпус	6540	6100	6540	6450	6250	6250
Обладнання	600	600	600	600	575	575
Озброєння	3860	3280	3860	3775	3775	3775
Енергетична установка	2500	2300	2500	2200	1700	1700
Бронювання	6400	5620	6400	4875	4700	4700
Вугілля	900	900	900	900	900	900
Запас водтоннажності	200	200	200	200	100	100
Проєктна водотоннажність	21 000	19 000	21 000	19 000	18 000	18 000
Схема

На нараді були розглянуті варіанти «E» та «F» Фішера і Гарда з лінійно-піднесеним розташуванням башт на краях корпусу. У варіанті «E» по три башти розміщувалося в носу та кормі, у варіанті «F» - три в носі і дві в кормі. Проєкти найповніше задовольняли вимогам Фішера та адмірала Артура Вілсона — максимальний бортовий та сильний поздовжній вогонь. Проєкти визвали заперечення зі сторони Джона Джелліко, який висловив припущення, що працездатність нижніх башт буде під питанням через можливий вплив дульних газів від піднесених башт при пострілі. До того ж було висловлено побоювання, що в результаті одного вдалого влучення можуть бути виведені з ладу одразу 2—3 башти, і тому ці проєкти були відкинуті.

Наступного дня було розглянуто ще один проект, представлений Фішером та Гардом, — під літерою «G». У ньому шість двогарматних башт були розташовані двома групами в носі та кормі. Башти розташовувалися на одному рівні, одна попереду і дві ближче до центру корабля по бортах. Проєкт також не викликав ентузіазму, тому що, крім ризику виведення з ладу всієї групи башт одним снарядом, для розміщення погребів боєзапасу бортових башт лінкор повинен був мати занадто повні обводи в носу та кормі.

Наступними було розглянуто низку варіантів під загальною літерою «D», розроблених Нарбетом з урахуванням його пропозиції 1903 року у проекту «Лорда Нельсона». У всіх випадках озброєння складалося з шести двогарматних башт з 305-мм гарматами. Варіант «D» був із поршневими машинами. По одній башті знаходилося в носі та кормі. І дві пари башт розташовувалися побортно всередині корпусу. Варіант «D2» був варіантом «D» з турбінною установкою. Варіант «D1» був аналогічний варіанту «D2», але бортові башти в ньому розташовувалися ближче до центру корабля. Усі варіанти забезпечували бортовий вогонь із восьми гармат і поздовжній із шести.

Варіанти в цілому отримали позитивну оцінку, але для економії ваги було запропоновано замінити кормову пару бортових веж однією в діаметральній площині, з розміщенням її між машинними та котельними відділеннями. Проект отримав літеру «H» і був розглянутий 13 січня 1905 року. Таке розташування башт головного калібру було схвалено і комітет зосередився на виборі енергетичної установки. 18 січня були розглянуті розрахунки за двома варіантами проекту «H» — з поршневою та турбінною машинною установкою. На той момент у британському флоті ще не було досвіду використання турбінної установки на великому кораблі, тому незважаючи на економію близько 1100 т водотоннажності обрати турбінну установку не наважувалися. Тільки після запевнення винахідника турбін сера Чарлза Парсонса в тому, що він допомагатиме при розробці детального технічного проекту силової установки, для проекту лінкору остаточно було обрано турбіни. За даними Віноградова, турбіни було обрано лише на нараді 25 січня.

Варіанти проекту «H» від 18 січня 1905 року
	з турбінами	з паровими машинами
Довжина (між перпендикулярами) × ширина, м	149,4 × 25,3	152,4 × 25,6
Силова установка, к. с.	ПТ 23 000	ПМ 23 500
Швидкість, вузли	21	21
Озброєння ГК	10 × 305-мм	10 × 305-мм
Протимінний калібр	14 × 102-мм	14 × 102-мм
Бронювання, мм
Головний пояс	305
Траверзи	203
Барбети	305
Башти - стінки / дах	305 / 76
Бойова рубка	305
Статті вагового навантаження, довгих тонн
Корпус	6150	6350
Озброєння	3300	3300
ЕУ	1700	2400
Бронювання	5000	5200
Запаси	600	600
Вугілля	900	900
Запас водотоннажності	100	100
Проектна водотоннажність	17 750	18 850
Схема

На засіданнях з 25 січня до 21 лютого розглядалися деталі проєкту. Так, було розглянуто вибір та розміщення елементів енергетичної установки, вибір кількості гвинтів. Пропонувалися варіанти трьох-, чотирьох-, п'яти- і навіть шестигвинтовий, але зупинилися на чотиригвинтовому.

Також на засіданнях низки підкомітетів було уточнено інші вимоги. Російсько-японська війна показала важливість протиторпедного захисту, тому було запропоновано за рахунок зменшення товщини поясу з 305 до 279 мм встановити у підводній частині корпусу у районі погребів протиторпедні екрани. У підкомітеті за участю Джексона, Джелліко та Меддона було запропоновано встановити триногу щоглу та використовувати її як опору для шлюпкового крана-дерріка. В результаті щогла була розташована за димарем, що згодом призвело до проблем з задимленням розташованого на фор-марсі коригувального посту.

23 січня було затверджено поділ корпусу у підводній частині на якомога більше водонепроникних відсіків. При цьому виключалися поздовжні переходи нижче за головну броньову палубу і мінімізувалися отвори в поперечних перебірках для паропроводів і кабелів. Кожен сформований водонепроникний відсік повинен був бути оснащений власною системою вентиляції та водовідкачувальних помп. 23 січня було зроблено вибір на користь 76-мм гармат, на яких наполягало Адміралтейство. Порівняно зі 102-мм гарматами їх можна було розмістити більше і вони були скорострільними. Усі попередні проекти, окрім «H», мали кліперську форму носової частини. Але за наполяганням Фішера фінальний проект отримав носову частину зі штевнем, що зовні нагадує таран.

Комітет рекомендував замінити в проекті «Лорда Нельсона» 234-мм гармати на 305-мм і побудувати «Дредноут» у найкоротші терміни, щоб якнайшвидше провести його випробування. До завершення випробувань «Дредноута» та підтвердження ефективності нововведень було рекомендовано не розпочинати будівництво нових лінкорів.

Конструкція

Заради демонстрації переваги концепції нового лінкора Фішер прагнув показати, що її переваги не у простому збільшенні розмірів корабля, а у іншому підході до проектування. Тому кораблебудівники були зв'язані жорстким обмеженням зростання водотоннажності та вартості, зріст яких повинен був укладатися у типове зростання цих параметрів від серії до серії британських броненосців.

Корпус

Поздвожній розріз лінкора «Дредноут»
ПВ — відсік пароконденсаторів та допоміжного обладнання; МВ — машинне відділення; КВ — котельне відділення; ВП — водонепроникна перебірка; ВШ — водонепроникний шпангоут
1 — кормовий шпильовий пристрій; 2,4 - погреби бойових частин торпед; 3 — кубрики матросів; 5 — кормовий артилерійський коригувальний пост; 6 — шахти системи вентиляції машинного відділення; 7 — шахти системи вентиляції котельного відділення; 8 - кормова бойова рубка; 9 — адміральська рубка; 10 - носовий артилерійський коригувальний пост; 11 - штурманська рубка; 12 - ходова рубка; 13 - носова бойова рубка; 14 — каюти офіцерів; 15 — рятувальний лаз; 16 — вентиляційні шахти; 17 - носовий шпиль; 18 — диферентна цистерна; 19 - привід носового шпиля; 20 - відсік носових траверзних ТА; 21 - зарядний погреб протимінного калібру; 22 - снарядний погреб протимінного калібру; 23 - система підйому шлаку з котельних відділень; 24 - запас прісної води для котлів; 25 - вугільний бункер; 26 - шлюзи для подачі вугілля з вугільних ям; 27 - ліфт; 28 - запас нафти; 29 — запас резервної води; 30 - кормові траверзні ТА; 31 — запас питної води; 32 — кормовий ТА

Статті вагового навантаження для нормальної водотоннажності
	проект 12 мая 1905	фактично серпень 1906	фактично червень 1907	фактично листопад 1907
Корпус	6100	6215	6400	6400
Обладнання та запаси	650	641	648,7	671,2
Озброєння	3100	3140	3102	3105
Енергетична установка	1990	2035	1980	2147
Інженерні запаси	60	60
Бронювання	5000	5129	5160	5160
Вугілля	900	900	900	900
Запас водотоннажності	100
ИТОГО	17 900	18 120	18 190,7	18 383,2

Для досягнення високої, як для лінкора, швидкості у 21 вузол, корпусу «Дредноута» була надана принципово нова форма. Обводи на носі були сильно звужені, а мідель мав практично прямокутну форму і здвинутий далі в корму. Розвал нижньої частини кормових шпангоутів забезпечив безвихрове обтікання збігаючого потоку. Така форма корпусу була розроблена під керівництвом Дж. Норбета. У дослідному басейні була випробувана натурна модель, що показала, що для досягнення 21 вузла буде достатньо потужності 23 000 л. с. Проте директор дослідного басейну Адміралтейства Едмунд Фруд, не довіряючи цим даними, організував випробування ще п'яти моделей класичної форми. Випробування показали, що потрібна потужність становить 28000 л. с. Після дослідів із сьомою моделлю Фруд схвалив нову форму корпусу, що дозволила заощадити 5000 л. с., після чого до Адміралтейства були відіслані криві «швидкість/потужність». Ця економія потужності дозволила відмовитися від одного ряду котлів, скоротити довжину корпусу на 8 м та водотоннажність на 1500 т.

Конструкція борту «Дредноута» в районі котельних відділень

1 — кутник 89×76 мм товщиною 5 мм;

2 — куточок 102×102 мм товщиною 8,25 мм;

3 — куточок 89×89 мм товщиною 6,35 мм;

6 — бракет;

7 — куточок 229×89 мм товщиною 11,4 мм;

8 — покриття верхньої палуби, тик завтовшки 76 мм;

9 — Z-подібний профіль 152×89×76 мм завтовшки 8,9 мм;

10 — верхня палуба;

11 — полиця для укладання протиторпедних тенет;

12 — бімс з куточка 229 89 мм товщиною 14,6 мм;

13 — головна палуба;

14 — зовнішня обшивка;

15 — 203-мм броньова плита головного бронепоясу;

16 — 279-мм броньова плита головного бронепоясу, з кліноподібним скосом у підводній частині до 178 мм;

17 — тикова підкладка під броню, 63,5 мм у найтоншому місці;

18 — сталевий лист 8,9 мм;

19 — стрингер зі сталевого листа 7,62 мм;;

20 — настил вугільного бункеру - сталевий лист 8,9 мм;

21 — скіс, верхній шар, броньова сталь (нецементований Крупп) 25,4 мм;

22 — скіс, середній шар суднобудівної сталі 19 мм;

23 — скіс, нижній шар суднобудівної сталі 25,4 мм;

Розроблений у режимі вагової економії корпус мав масу лише 5000 т, стільки ж, скільки у броненосця 1894 «Маджестик», з нормальною водотоннажністю на 3000 т менше. Також під час проектування корпусу ввели уніфікацію конструктивних елементів. Це скоротило їхню номенклатуру і прискорило заготівельні роботи на стапельному етапі будівництва.

Форму носового краю було змінено. Вирішено було відмовитись від таранного шпірона. Для поліпшення мореплавних якостей лінкор отримав напівбак, який збільшив висоту борту носа до 8,54 м, а носові шпангоути отримали значний розвал назовні. Завдяки вжитим заходам «Дредноут» мав гарну мореплавність, а напівбак майже на заливався на хвилях.

Від поділу на дрібні глухі відсіки міждонного простору під машинно-котельними відділеннями відмовилися, оскільки він використовувався для зберігання нафти. Були використані легкі флори та бракети, що зекономило вагу корпусу та полегшило доступ у ці відсіки.

Для збільшення живучості в бою була забезпечена висока остійність, але через зростання метацентричної висоти збільшилася бортова хитавиця. Позитивну роль задля її зменшення грав практично прямокутний мідель, проте цього було недостатньо. Від використання цистерн - активних заспокійників хитавиці - відмовилися, оскільки подібна система мала значну вагу і показала себе неефективною при встановленні на броненосцях «Інфлексібл» та «Колоссус». Були встановлені скулові кілі великої площі, що займали майже половину корпусу. Незважаючи на вжиті заходи, хитавиця все одно була значною.

Відмова від парових машин унеможливлювала маневрування за допомогою включення гребних гвинтів «вроздрай». Турбіни мали максимальний ККД при вищих оборотах, ніж парові машини. Тому в порівнянні з броненосцями на «Дредноуті» були застосовані більш високооборотні гвинти меншого діаметру. Додатково турбіни заднього ходу мали меншу потужність ніж турбіни переднього ходу. Через це тягові властивості гребних гвинтів на малих швидкостях були гіршими, ніж у броненосців з паровими машинами. Для пом'якшення цих негативних ефектів було встановлено два паралельні балансирні керма великої площі в площині осей внутрішніх валів. Завдяки кермам великої площі «Дредноут» чудово керувався на швидкостях понад 10 вузлів. При перекладці керма на 15 ° діаметр тактичної циркуляції становив 185-190 м. Однак на малих швидкостях і при русі заднім ходом «Дредноут» погано слухався керма і мав схильність до неконтрольованого обертання.

Посилання

• «Дредноут» на сайті «The Dreadnought Project»

Примітки

Коментарі

Посилання на джерела

Література

англійською

• Brown, David. The Grand Fleet: Warship Design and Development 1906–1922. — London : Caxton Editions, 2003. — 175 p. — ISBN 1-84067-531-4.

.

• David K Brown. The Design and Construction of the Battleship Dreadnought / ed. John Roberts // Warship Volume IV. Issue No 13. — Conway, 1980. — ISBN 978-0851772059.
• Burt R. A. British Battleships of World War One. — London : Arms and armor press, 1986. — 344 p. — ISBN 0-85368-771-4.
• Friedman N. U.S. Battleships: An Illustrated Design History. — Annapolis, Maryland, U.S.A. : Naval Institute Press, 1985. — ISBN 0-087021-715-1.
• Massie Robert. Dreadnought: Britain, Germany, and the Coming of the Great War. — New York : Random House, 1991. — ISBN 0-394-52833-6.
• Parkes, Oscar. British Battleships, «Warrior» 1860 to «Vanguard» 1950: A History of Design, Construction, and Armament. — Revised edition. — Naval Institute Press, 1990. — 701 p. — ISBN 1-55750-075-4.
• Roberts, John. The Battleship Dreadnought. — London : Annapolis, Maryland, 2001. — (Anatomy of the Ship) — ISBN 1-55750-057-6.

російською

• Виноградов С. Е. Линейный корабль «Дредноут». — Моделист-конструктор, 1996. — 32 с. — (Морская коллекция№ 6)
• Паркс, Оскар. Линкоры Британской империи. Том 6. Огневая мощь и скорость. — СПб. : Галея Принт, 2007. — 110 с. — ISBN 978-5-8172-0112-3.