Баллата

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Баллата (італ. ballata, від ballare танцювати) — поетична та музична форма в Італії XIII — початку XV століть, один з найхарактерніших жанрів періоду Ars nova ліричного змісту (нерідко з жартівливим і повчальним відтінком).

Коротка характеристика

[ред. | ред. код]

У XIII і першій половині XIV століть баллата — одноголосна (Герарделло Флорентійський[en], Лоренцо Флорентійський[en], багато анонімних баллат у рукописному кодексі Россі[en] північноіталійського походження, серед них знаменита Amor mi fa cantar a la Francesca), з 2-ї половини XIV століття — багатоголосна танцювальна пісня. Баллату вважають прямою спадкоємицею французького віреле. Найвизначніші зразки музичної баллати створив композитор Франческо Ландіні[en] (він же, ймовірно, був автором віршів). Серед інших авторів баллат — молодші сучасники та найближчі послідовники Ландіні: Нікколо Перуджійський[en], Бартоліно Падуанський[en], Андреа Флорентійський[en], Захар Терамський[en].

Поетична форма: рипреса (ripresa, приспів) + станца (stanza, заспів) + повтор рипреси. Станца, своєю чергою, ділиться на дві п'єди (pieda, стопа) і вольту (volta, поворот). Метрична структура рипреси та вольти однакова, структура п'єд інша. Кількість віршів у рипресі (вольті) варіюється від 1 до 4 (частіше 3), в п'єдах зазвичай по 2 вірші. Форма з однорядковою рипресою в сучасних джерелах називали ballata minima, з дворядковою — ballata minore, з трирядковою — ballata mezzana, з чотирирядковою — ballata grande. Зустрічаються баллати і з декількома станцами, при цьому рипреса звучить на початку, наприкінці і між усіма станцами, тобто рипреса+станца 1+рипреса+станца 2+рипреса.

Музична форма: два розділи (частини), як правило, з варіюванням музичних закінчень у другому розділі (рідше без такого варіювання), з так званими відкритою і закритою каденціями.

Наприклад, текстомузична форма 3-голосної баллати Non avrà ma' pietà Ландіні така:

рипреса п'єда 1 п'єда 2 вольта ріпреса (повтор)
текст a11b7b11
c11d11
c11d11
a11b7b11
a11b7b11
музика
A
B1
B2
A
A

Примітки до таблиці. Латинські малі літери вказують рими, підрядкові цифри поруч із ними — кількість складів у вірші. Латинські великі літери позначають музичні розділи. B1 і B2 — надрядкові цифри вказують на різні закінчення (відкрита і закрита каденції) музичних «півстроф».

Якщо баллата містить кілька «метастроф» (станца + рипреса), то вся послідовність музики та структури тексту (метрики та римування) у наступних «метастрофах» точно повторюється[1].

Рецепція

[ред. | ред. код]

У XV столітті баллата вийшла зі вжитку в музиці (останні зразки італійських баллат писали франко-фламандські композитори Йоганн Чиконія[en], Гійом Дюфаї та Арнольд де Лантен[en], що жили в Італії), але, як і раніше, була популярною в поезії (Симон де Проденцані[en], Лоренцо Медічі, Анджело Поліціано). Після тривалого забуття поетична баллата ожила в ХІХ столітті, у творчості італійських поетів Габріеле д'Аннунціо та Джозуе Кардуччі.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. У роботах філологів і літературознавців строфою називають недиференційовано всю послідовність віршів, від початку до точного повторення у наступній строфі. Така номенклатура, правильна стосовно автономних віршованих форм, нехтує специфіку текстомузичної форми. Співвідношення відкритої та закритої каденцій у музиці явно вказує на взаємоузгодженість віршованих розділів, які мають трактуватися (через музику) як «півстрофи». На це вказує і термінологія: невипадково парну опозицію цих віршів у рукописах називають єдиним словом piedi. Структурне значення каденції наприкінці п'єд (другої п'єди) можна порівняти з каденцією наприкінці репризи (вольти) завдяки її використанню як рефрену. Таким чином, якщо (як це стандартно роблять філологи) називати сукупність віршів баллати однією строфою, структурна тонкість текстомузичної форми, що спостерігається у взаємодії вірша та музики, зникає.

Література

[ред. | ред. код]