Вінтонюк Михайло Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю статтю потрібно повністю переписати відповідно до стандартів якості Вікіпедії. Ви можете допомогти, переробивши її. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін.
Ця стаття має виражений рекламний характер. Будь ласка, допоможіть, переписавши рекламний вміст згідно з нейтральною точкою зору та вилучивши недоречні зовнішні посилання.

Михайло Вінтонюк — майстер-кушнір,реставратор старовинних кептарів та кожухів, співзасновник проєкту «ВІДРОДЖЕННЯ».Займається кушнірством із 2017 року.Відроджує місцеве ремесло, яким колись славилося його село. Чоловік реставрує старовинні кептарі та шиє нові за зразком предківських. Також збирає предмети побуту, одяг, інструменти, якими в давнину користувалися українці. Разом з племінницею, Надією Вінтонюк, заснували проєкт "ВІДРОДЖЕННЯ" – перевдягають моделей у повноцінні старовинні строї, де головним елементом є ревставрований або новий кептар (кожух),та фотографують на фоні етнічного побуту відтворюючи атмосферу стародавніх світлин. Виставка цих світлин мандруватиме музеями країни.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився Михайло в мальовничому селі Корнич, що на Коломийщині, Івано-Франківської обл. 28 червня 1981 року в родині Василя та Марії Вінтонюків. Також має старшого брата, Василя. Закінчив школу в рідному селі, після навчання одразу почав важко працювати. Згодом Михайло із братом займалися обробкою дерева. Пізніше став оператором на АЗС. Паралельно вишивав вдома на машинці жіночі плаття, а мати Марія вишивала чоловічі сорочки ручної роботи. Перший кептар пошив саме на роботі у АЗС, шив його по ночах, бо спочатку дуже соромився, що можуть побачити чоловіка з голкою в руках.


Шлях до кушнірства

[ред. | ред. код]

Михайла завжди цікавили первинні стародавні речі. Мова йде не тільки про одяг. Наприклад, пліт,очеретна стріха на альтанці своїми руками,криничний журавель. А от щодо кептарів, то чоловік давно мріяв його пошити. Тільки у Корничі не залишилося майже майстрів, які б навчили цього. Тоді пан Михайло знайшов жінку, яка шила кептарі, правда лише на сукні. Звернувся до неї із проханням навчити його даного ремесла, але та відмовила Михайлу. І ось одного разу, приїхавши на Косівський базар, його погляд зупинився на дубленому кептарі із натуральної овечої шкіри. Не роздумуючи, Михайло вирішив зробити собі подарунок в день його народження. Він його придбав. І от, якось восени трапився Михайлові випадок. Косивши свій город підійшла сусідка і попросила, скосити город ще у її матері. Михайло погодився. Коли закінчив працювати, жінка запросила до хати. Зайшовши у кімнату, одразу помітив фотографію на стіні. Це було відоме фото подружжя кушнірів, Михайла та Софії Гнатюків, яке розлетілося на весь світ. А пані Марія, у якої Михайло косив город, була їхньою донькою. Це фото перевернуло життя з ніг на голову. Михайло одразу попросив у неї, чи може жінка навчити його цього ремесла. Саме так, впродовж 3-х місяців двічі на тиждень він приїжджав до пані Марії і навчався. І досі старається шити так, як вона розповідала: без жодних замінників і жодної машинної вишивки. Відтак, пошивши свій перший кептар, зрозумів одну річ : ʼ-Мені не потрібно було 5 років в університеті, щоб навчитися цього. Потрібно було лише бажання та наполегливість. ʼ Другий кептар чоловік пошив своєму братові, який пішов у монастир. І так вже багато років Михайло займається кушнірством. Таким чином відновлює давню справу. За це люди назвали народним майстром. Кептарі шиє виключно з натуральних матеріалів і все вручну. У 2023 році отримав посвідчення Майстра народної творчості Прикарпаття від Управління культури облдержадміністрації.


Перший кептар

[ред. | ред. код]

Найдорожчий кептар для Михайла – перший. Каже, не продасть його ні за які гроші. Бо та робота дуже важко далася: повно аплікацій, дрібнюсінький шов, нашиті дві тисячі капслів – дрібні металеві кільця, 25 метрів мотузки пришиті швом. Шив аж три місяці.

Цей кептар був копією тих, які вбрали знане подружжя кушнірів Гнатюків на своє весілля у 1933 році.

Майстер пояснює, що кептар треба шити спеціальними голками – із кінчиком-списом. А ще він має повно наперстків, брусок для загострення голок. Багато інструментів сам зробив. Дещо люди повіддавали. На вказівному пальці наперсток зі шкіри, на середньому ‒ залізний, на безіменному – теж спеціальний. На кептар іде 2000 капслів. Тобто дві тисячі разів треба вдарити молотком, аби кожну капслювати. На кишенях нових кептарів майстер капслями вибиває тризуб і свої ініціали. Це давня традиція ремісників.

«З тими капслями була велика біда. Ніде не міг знайти такі, як треба для пошиття кептаря, – згадує Михайло. – Об’їздив усі магазини в Коломиї, Франківську, Чернівцях. Весь інтернет перелопатив. Начебто знайшов в одному онлайн-магазині, але «кинули» – надіслали не той розмір і не такого кольору. На пів року робота стала. Аж поки випадково не побачив у непримітній коломийській крамничці упаковку підходящих капслів».

Що таке кепатр?

[ред. | ред. код]

Кептар – це жилетка безрукавка, яка зшита з овечого хутра. І в середньому, на один кептар чоловікові йде 1,5 місяці часу. Коли народжувалося ягня, а це переважно зимовий період, його тримали та вирощували до року. Весною їх треба було гарно постригти, як ягнят, так і овець. А восени можна вже різати, щоб отримати шкіру. У Михайла також є вівці, і всіх новонароджених ягняток тримає у хаті, бо хоче їх відігріти і, належним чином, доглянути. Під час підготовки шкіри для кептаря, важливо не порізати її. Далі, шкіру варто засолити, бажано щоб цей процес тривав не більше року, бо пересихає. Після цього, починається процес виправки. Для кептаря на дитину потрібна шкура одного ягняти. Її складають удвоє і викроюють по формі. Згодом, кептар обшивають каракулем, це ніжне хутро ягнят.100 років тому на базарі в Косові каракуль настільки був дефіцитним, що майстри билися за нього. Каракуль робили з окремого виду овець – каракульча. Коли кептар вже обшили каракулем, тоді беруться до орнаментів. Колись шкіру замочували у спеціальному розчині з курячих екскрементів, а потім у розчині з оцту. Після цього, шкіру висушували, чистили від залишків розчину, вирізали з нього орнамент і пришивали на кептар. Цей метод Михайло почув від одного чоловіка, який також був кушніром. Він дізнався, що Вінтонюк також займаюся таким ремеслом, що й він сам, тому запросив у гості, хотів поділитися своїм досвідом.

Реставрація кептарів

[ред. | ред. код]

Реставрувати кептар важче, ніж пошити новий. Коли виріб довго зберігається, шкіра пересихає, і працювати з нею дуже складно. Коли кушнір шив перший кептар, то зламав аж 10 голок, сильно поколов собі пальці. Якось навіть наперсток прошив. До Вінтонюка приносять і дуже цінні кептарі. Уже реставрував два, в яких знімались актори у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Одному з них аж 140 років.

Хоча далеко не для кожного старовинний кептар має цінність. Михайло пригадує, як місцева жінка викинула такий до смітника, бо й гадки не мала, що його ще можливо відновити. Пошарпаний, подертий, мав майже сто років. Відлежав у смітниковому баку кілька днів. Донька випадково побачила, забрала і віднесла до Михайла на реставрацію. Вже третій рік внучка тієї жінки ходить у цьому кептарі до церкви.

Проєкт "ВІДРОДЖЕННЯ"

[ред. | ред. код]

Засновники даного проєкту Михайло Вінтонюк, та племінниця Надія Вінтонюк. Ідея зародилась ще на початку професійної діяльності Михайла.Разом із Надією придбали професійний фотоапарат,та щоразу коли є готовий (відреставрований або новий) кептар, шукають дівчат та жінок для фотозйомок. Моделям надають весь старовинний стрій із колекції Михайла та інших колекціонерів, котрі позичають речі для фотозйомок. Зазвичай обирають локацію яка найбільше підходить для передачі атмосфери старовинних світлин. Всі світлини публікують на офіційних сторінках Михайла, а також проводять виставки світлин по музеях України. Мета проєкту - максимально відтворити старовинний етнічний дух часів наших предків,та показати і нагадати суспільству, звідки ми беремо початок, та ким були наші попередники. Адже вони живі, доки живе наша памʼять про них. Надія та Михайло і надалі розвивають свій проєкт, та планують в майбутньому демонструвати його також за межами України. Михайло_та_Надія_Вінтонюк

Зйомки фільму

[ред. | ред. код]

У 2023 році до Михайла Вінтонюка звернувся письменник Георгій Бота з проханням відзняти короткометражний фільм за сюжетом одного з його оповідань. Для інсценізації обрали оповідання "Мессінг", написане на основі реальних подій. Метою створення аматорського фільму було відтворити уривок з оповідання з колоритними образами гуцулів Буковини у народних строях. Пан Михайло приступив до організації зйомок: розробив сценарій, обрав локації, залучив на волонтерських засадах акторів, підібрав костюми. До зйомок фільму залучилися відомі зірки шоу бізнесу. Етно співачка Іванка Червінська, фіналістка Голосу Країни та телеведуча UA Суспільне заспівала стародавню народну пісню. Музикант Дмитро Мазуряк, сопілкар, учасник гурту KAZKA заграв на різних видах сопілки та виконав давню гуцульську співанку.

Зйомки фільму відбувалися на трьох локаціях: в Микуличині, Грушеві та у Виженці (місці реальних подій сюжету оповідання). У Михайла виникла ідея відзняти панорамні кадри з дрона, щоб розкрити красу та велич природи Карпат. Оскільки під час військового стану такі зйомки заборонені, довелося отримати для цього спеціальний дозвіл.

Прем'єра фільму відбулася у вересні цього ж року під час презентації книги "Долі з вогню, землі та любові" Георгія Боти у м. Чернівці. Фільм отримав багато схвальних відгуків.

Статті про діяльність Михайла

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вінтонюк_Михайло_Васильович&oldid=41593892