Нут звичайний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Нут звичайний
Cicer arietinum L.
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Покритонасінні (Angiosperms)
Клада: Евдикоти (Eudicots)
Клада: Розиди (Rosids)
Порядок: Бобовоцвіті (Fabales)
Родина: Бобові (Fabaceae)
Рід: Нут (Cicer)
Вид:
Нут звичайний (C. arietinum)
Біноміальна назва
Cicer arietinum
L., 1753
Cicer arietinum noir — Тулузький музей

Нут звичайний[1][2], турецький горох[1] (Cicer arietinum) — рослина родини бобові, зернобобова культура.

Плоди (боби) нуту мають діаметр близько 0,5 — 1,5 см і є харчовим продуктом.

Біологічні характеристики

[ред. | ред. код]

Однорічна рослина. Стебло прямостояче, вкрите залозистими волосками, висота 20 — 70 см.

Листя непарноперисте.

Боби — короткі, надуті, в кожному по 1 — 3 насінини. Насіння за формою подібне до голови барана або сови, має горбкувато-шорстку поверхню. Колір — від жовтого до дуже темного. Маса 1000 зерен в залежності від сорту коливається від 150 до 300 г.

Рослина самозапильна, тому запилення найчастіше відбувається у фазі закритої квітки, але іноді можливе і перехресне запилення.

Біологічні особливості

[ред. | ред. код]

Період вегетації рослини — 90-110 днів у скороспілих, та 150—220 днів у пізньостиглих сортів.

Нут — культура теплолюбна. Проростання починається при температурі 3-5 °C, сходи можуть витримувати короткочасні заморозки, в період цвітіння-формування бобів оптимальною є температура 24-28 °C.

Захворювання

[ред. | ред. код]

При тривалій дощовій погоді затримується цвітіння та з'являються захворювання на аскохітоз (захворювання, що викликають гриби, що належать до роду аскохіта (Ascochyta)) та фузаріоз (захворювання, що викликають гриби, що належать до роду фузарій (Fusarium)).

Значення та використання

[ред. | ред. код]

Історія

[ред. | ред. код]

Нут вирощувався з древніх часів у Індії, Пакистані, Ефіопії та інших країнах[3]. На територію Греції та Риму нут потрапив у бронзову добу. Стародавні римляни знали вже кілька сортів нуту. На початку IX століття нашої ери Карл Великий називає його повсюдною культурою.

Використання

[ред. | ред. код]
Нутове поле в Ізраїлі

В наш час нут вирощують та споживають головним чином в країнах західної та південної АзіїІндії, Пакистані, Туреччині), північної Африки та північної АмерикиМексиці). Із нього виготовляють закуски хумус і фалафель. Нут активно використовується у вегетаріанському і веганському кухарстві та у ведичній кулінарії. Нут також традиційно вживається в середземноморському регіоні.

Із нуту виготовляється нутове борошно, яке використовується в індійському кухарстві. А в італійському кухарстві, наприклад, воно використовується для приготування коржиків-фарінатів, хоча обсяги вирощування нуту в самій Італії незначні.

Для споживання в основному використовують білонасіннєві сорти нуту. Теплова обробка відбувається значно довше, ніж для сочевиці та гороху.

Солома та зелена маса іде на корм вівцям.

Харчова цінність

[ред. | ред. код]
Плоди нуту та насіння
Виробництво нуту по роках(FAOSTAT)
тис. тон.
Країна 1985 1995 2005
Індія 4 561 6 436 6 000
Пакистан 524 559 868
Туреччина 400 730 610
Іран 122 355 310
Мексика 139 167 240
М'янма 138 76 230
Австралія 36 287 189
Ефіопія 0 125 135
Канада 0 1 98
Сирія 50 54 55

Оптимальними для вирощування нуту є зони тропічного та субтропічного поясів з мінімальною кількістю річних опадів близько 400 мм. Вирощування нуту в помірному кліматі можливе, але урожайність значно нижча.

Примітки

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Ідентифікація ознак зернобобових культур (квасоля, нут, сочевиця) : Навчальний посібник / В. В. Кириченко, Л. Н. Кобизєва, В. П. Петренкова [та ін.]; за ред. акад. УААН В. В. Кириченка. — Харків : ІР ім. В. Я. Юр'єва УААН, 2009. – 117 с.
  • Нут: генетика, селекція, насінництво, технологія вирощування : Монографія / О. В. Бушулян, В. І. Січкар. — Одеса, 2009. — 248 с.
  • Нут — перспективна зернобобова культура для Лісостепу України / С. М. Холод, С. Г. Холод, Ю. Г. Ілічов // Вісн. Полтав. держ. аграр. акад.. — 2013. — № 2. — С. 49–54. — Бібліогр.: 19 назв. (Читати он-лайн)

Посилання

[ред. | ред. код]