HMS Dreadnought (1906)

Лінійний корабель «Дредноут»

Лінійний корабель «Дредноут» у 1906-1907 роках
Проєкт
Попередник:	броненосці типу «Лорд Нельсон»
Наступник:	лінійні кораблі типу «Беллерофон»
Історія
Велика Британія
Назва:	«Дредноут»
Замовлений:	22 лютого 1905 року
Будівник:	Portsmouth Dockyard, Портсмут, Англія
Вартість:	£1 672 483 - контракт на будівництво    £113 200 - гармати
Закладений:	2 жовтня 1905 року
Спуск на воду:	10 лютого 1906 року
Прийнятий:	3 жовтня 1906 року
Виведений:	серпень 1918 року — виведений у резерв
Статус:	розібраний на метал
Основні характеристики
Клас і тип:	лінійний корабель
Водотоннажність:	18 412 т нормальна 21 067 т повна
Довжина:	160,74 м
Ширина:	25,01 м на міделі
Осадка:	9,03 м нормальна 9,50 м максимальна
Потужність:	23 000 к. с. розрахункова на валах 26 350 к. с. максимальна на іспитах
Двигуни:	Паротурбінна ГЕУ: 2 комплекти парових турбін Парсонса 18 парових котлів «Бабкок & Уілкокс»
Швидкість:	21 вузол проєктна 21,6 вузла на іспитах
Дальність плавання:	6620 миль на 10 вузлах
Автономність:	28 діб
Екіпаж:	1905: 685—692 людини 1909: 732 людини 1916: 810 людей
Озброєння:	5 × 2 — 305-мм/45 Mark X 27 × 76-мм протимінних гармат 1 × 76-мм салютна гармата 5 кулеметів Максима зр. 1909 року 5 × 456-мм ТА (23 торпеди)
Бронювання:	головний пояс: 179—279 мм рубка: 279 мм палуба: 35—76 мм башти: 305—279—76 мм барбети башт: 279—203—102 мм

«Дредно́ут» (англ. HMS Dreadnought — Корабель Його Величності «Безстрашний») — лінкор військово-морського флоту Британії. Шостий корабель, що носив це ім'я. Його поява здійснила революцію у військово-морській справі і сам корабель став родоначальником нового класу кораблів-дредноутів, названих на його честь.

«Дредноут» став першим кораблем, при будівництві якого був реалізований так званий принцип «all-big-gun» («тільки великі гармати»). Якщо до нього на броненосцях зазвичай були встановлені чотири 305-мм гармати головного та десять — чотирнадцять 152-234-мм проміжного калібру, то «Дредноут» мав на озброєнні тільки десять 305-мм гармат головного калібру. Він також став першим у світі лінкором з паротурбінною силовою установкою і отримав велику на той час швидкість у 21 вузол.

За рахунок переваги у швидкості новий лінкор міг вибирати вигідну йому дистанцію бою, а завдяки більшій кількості 305-мм гармат мав незаперечні тактичні переваги над броненосцями того часу. Водночас броньовий захист «Дредноута» був подібним, а подекуди навіть гіршим, ніж у закладених до нього броненосців типу «Лорд Нельсон».

Будівництво «Дредноута» стало значною подією в кораблебудуванні. Після його появи всі провідні морські держави світу почали будувати лінійні кораблі подібні до нього, з основним озброєнням з однокаліберних гармат. На ім'я свого прабатька ці кораблі отримали загальне ім'я «дредноути». Гонка морських озброєнь перед Першою світовою війною призвела до появи «супердредноутів» із гарматами 343-мм, 356-мм та 381-мм калібру. На їхньому тлі «Дредноут» виглядав уже відверто слабким, тому в Ютландській битві, найбільшій у Першій світовій війні, прабатько класу перебував у «другій лінії» і участі в бою не приймав.

Єдиним бойовим досягненням «Дредноута» став успішний таран німецького підводного човна «U-29», капітаном якого був ас-підводник Отто Веддіген, що на початку війни 22 вересня 1914 року потопив три британські броненосні крейсери «Абукір», «Крессі» та «Хог» Після закінчення війни застарілого «Дредноута» було виведено в резерв і незабаром розібрано на метал.

Передумови

Названий батько лінійного корабля «Дредноут» Джон Фішер з 13 років служив на флоті, пройшовши шлях від низів до вершини британської військово-морської ієрархії. З січня 1862 по березень 1863 Фішер служив артилерійським інструктором на «Екселенті» – головному артилерійському навчальному кораблі британського флоту. З 1867 року він служив артилерійським офіцером на кораблях британського флоту, займаючись удосконаленням мінно-торпедного озброєння, розробляючи різні пристрої та посібники із їх застосування.

Запропонована Фішером та Уоттсом схема чотирибаштового броненосця, 1880-і роки

Починаючи з 1876 Фішер командував декількома кораблями Королівського флоту. У січні 1881 року він вступив у командування гордістю британського флоту – новітнім броненосцем «Інфлексібл». Спроектований головним будівельником флоту Натаніелем Барнабі корабель страждав від сильної хитавиці. Для усунення цього недоліку було прийнято рішення встановити заспокійник хитавиці, що діяв за рахунок переміщення великих мас води в спеціальних цистернах з борту на борт у протифазі з хитавицею. Роботами керував молодий корабельний інженер Філіп Вотс.

Вотс і Фішер швидко порозумілися і при обговоренні перспективи флоту висунули ідею створення броненосця, озброєного чотирма баштами з двома 406-мм гарматами кожна. Тоді найпотужніші броненосці несли тільки дві двогарматні башти. Розташування башт було результатом синтезу схем розміщення башт «Девастейшена» та «Інфлексібла» — по одній башті розташовувалися на краях корпусу, як на «Девастейшені», і ще дві — діагонально по бортах, як на «Інфлексіблі». Розрахункова водотоннажність корабля мала становити 16 000 т.

Головний конструктор флоту Натаніель Барнабі розкритикував проект. Він вважав непомірною ціну будівництва такого гігантського корабля. І зауважив, що його вісім гармат могли стріляти лише у вузькому 20-градусному секторі біля траверзу. А за уявленнями тактики бою того часу ставка робилася на таран, тому корабель повинен був мати можливість ведення сильного носового вогню. У проекті ж Фішера — Воттса в носовому та кормовому секторах могли діяти лише від чотирьох до шести гармат. Крім того, скорострільність гармат того часу робила саму ідею створення такого занадто дорогого корабля безглуздою. Час створення великого броненосного корабля, озброєного великою кількістю однорідних великокаліберних гармат, ще не прийшов.

У 1891 році Фішер став контр-адміралом, потім начальником морської артилерії, після – третім морським лордом (головним інспектором флоту) і командувачем флотом у Вест-Індії. Його відрізняли кипуча енергія, розум, рішучість, наполегливість, самодисципліна. Він отримав друзів і однодумців, серед яких були Чарльз Медден, Реджинальд Бекон, Персі Скотт, Джон Джелліко, Олександр Грейсі, Філіп Воттс, Артур Вілсон. Стрімка кар'єра і прямота сприяли появі табору противників, найвпливовішим серед яких був лорд Чарльз Бересфорд – адмірал-аристократ. У 1899 році Фішер призначено на престижний пост командувача Середземноморським флотом.

Типовий британський броненосець у 1890-х роках мав озброєння з чотирьох 305-мм та дванадцяти 152-мм гармат. У той же час очікувана дистанція стрільби у бою становила 2000 ярдів (1800 м), оскільки система управління стрільбою не була відпрацьована, а оптичні приціли були неефективні. Швидкий розвиток торпедної зброї призвів до необхідності підвищити дистанцію артилерійського бою між броненосними кораблями супротивників аби броненосець мав можливість артилерійським вогнем зірвати вихід у торпедну атаку ворожих міноносців. З 1898 Середземноморський флот почав практикуватися в стрільбі на далекі дистанції. Роботи в цьому напрямі було продовжено під час командування середземноморським флотом адміралом Фішером у 1899—1902 роках. Під його керівництвом середземноморський флот відпрацьовував стрільбу на дистанції в 25-30 кбт (4600-5500 м). Значний внесок у розвиток способів артилерійської стрільби зробив Персі Скотт. Під його командуванням крейсер 2-го рангу Середземноморського флоту «Сцілла» досяг на стрільбах результату у 80% попадань замість звичайних 20%. У 1902 році він повторив свій успіх на крейсері «Террібль». У 1903 Персі Скотт був призначений командувати Артилерійською школою на острові Уейл і намагався на науковій основі розробити способи ведення вогню на великих дистанціях.

З 1901 практика стрільби на далекі дистанції стала постійною і до 1903 очікувана дистанція бою зросла до 3000 ярдів (2700 м). Під час експериментальних стрільб на Середземному морі з дистанції 5000-6000 ярдів (4500-5400 м) було вироблено методику наведення по сплескам. За допомогою далекоміра визначалася початкова дистанція до цілі та встановлювалися початкові кути наведення гармати. Здійснювався постріл. Спостерігач відстежував сплеск від снаряда, що падав, і вносив поправки в кути вертикального та горизонтального наведення гармати. Спостерігач мав бути якомога вище — спочатку його розміщували на самому верху надбудови, потім на фор-марсі. Потрібна була передача даних від коригувальника до гармат, тому без спеціально розробленої системи вогонь вівся досить повільно. У вересні 1903 року Рада Адміралтейства санкціонувала експериментальні стрільби, проведені на броненосці «Венерабл» на Середземноморському флоті та «Вікторієс» на флоті Каналу. Спільна доповідь обох комісій була зроблена у травні 1904 року. Комісії з низки питань не змогли дійти згоди, але зійшлися на тому, що при коригуванні вогню по сплесках та наявності відповідної системи управління стрільбою ефективний вогонь може вестись на дистанціях до 8000 ярдів (7200 м). Комісія на «Венераблі» дійшла висновку, що наведення можливе лише за централізованого ведення вогню. Усі гармати мали наводитися і проводити постріл одночасно, а не індивідуально, як це було раніше.

Загальним висновком стало те, що на дальній дистанції 152-мм гармати ставали неефективними, тому що не могли пробити броню броненосця супротивника. Також вони створювали перешкоди при коригуванні вогню, оскільки сплески від 152 мм снарядів було важко відрізнити з-поміж сплесків від снарядів головного калібру. Спочатку було прийнято рішення збільшити калібр допоміжної артилерії. Але це робило завдання відрізнити сплески снарядів ще складнішим. Найбільш радикальним рішенням бачилася відмова від допоміжної артилерії на користь єдиного головного калібру. При проектуванні броненосців типу «Лорд Нельсон» розглядалася низка варіантів із єдиним озброєнням із дванадцяти і навіть шістнадцяти 254-мм гармат. Конструктор Джон Нарбет запропонував за рахунок невеликого збільшення водотоннажності встановити на новому кораблі дванадцять 305-мм гармат. Але на встановлення єдиного калібру на новому броненосці не наважилися і на «Лорд Нельсоні» – обмежилися збільшенням калібру допоміжної артилерії до 234 мм.

На початку XX століття основною тактикою застосування броненосців вважався лінійний бій. Броненосці вишиковувалися в лінію і рухалися паралельним курсом щодо лінії броненосців супротивника, обстрілюючи кораблі, що знаходяться навпроти. Важливою тактичною перевагою ряд флотоводців вважали можливість «поставити паличку над Т» — випередити колону супротивника і вийти курсом їй навперейми. При цьому повний бортовий вогонь своїх кораблів буде сконцентрований на головному кораблі противника, який зможе відповідати лише з носових гармат. Так як на головному кораблі зазвичай знаходився командувач ескадрою, швидке виведення його з ладу могло привести до безладу в командуванні і забезпечити виграш бою. При зростанні дистанції стрільби здійснити цю тактику було складніше, оскільки повільніша ескадра могла відвернути убік. Тим не менш, Фішер продовжував вважати перевагу у швидкості важливою, оскільки висока швидкість дозволяла тримати вигідну дистанцію бою, на якій реалізовувалася перевага залпової стрільби головним калібром, коли противник не міг застосувати допоміжну артилерію.

Схема «ідеального лінкора» для британського флоту, запропонована Вітторіо Куніберті у 1903 році

Тим часом ідеї побудови однокаліберного лінкора висловлювалися і в інших флотах світу. Головний конструктор італійського флоту Вітторіо Куніберті запропонував побудувати лінкор із єдиним озброєнням із 305-мм гармат. Оскільки італійським флотом його ідеї не були підтримані, він опублікував у британському збірнику «Бойові кораблі» Ф. Джейна за 1903 рік статтю «Ідеальний корабель для британського флоту». У ній він пропонував побудувати корабель водотоннажністю 17 000 т зі швидкістю 24 вузла та головним броньовим поясом завтовшки 305 мм. Озброєння складали дванадцять 305-мм гармат. Дві двогарматні башти розташовувалися на носі та кормі і ще пара — по бортах. Інші гармати розташовувалися в бортових одногарматних баштах. Стаття викликала бурхливу дискусію серед британських офіцерів. Незважаючи на те, що проект втілював ідеї Фішера про швидкохідний та добре озброєний корабель, він був визнаний занадто екстравагантним, а його критика, можливо, спричинила відмову Адміралтейства від застосування єдиного калібру на «Лорді Нельсоні».

Ще в березні 1902 року в журналі американського військово-морського інституту «Proceedings» було опубліковано проект лейтенанта Метта Х. Сігнора. У ньому пропонувалося озброєння з двох тригарматних 305-мм та двох бортових тригарматних 254-мм башт. Під час обговорення проекту експерт флоту з артилерії професор П. Р. Елджер запропонував замість тригарматних башт різнорідного калібру використовувати чотири двогарматних 305-мм башти, що стало однією з перших пропозицій корабля «all big gun» (укр. лише великі гармати. Велику роль у розвитку флоту грав американський президент Рузвельт. На щорічній конференції в Ньюпорті влітку 1903 року було розглянуто проект лейтенант-коммандера Х. С. Поундстоуна з гексагональним розташуванням шести двогарматних 280-мм башт. На проведених військово-морських іграх цей корабель мав перевагу над трьома броненосцями існуючого типу. На конференції було зроблено висновок про необхідність будівництва корабля з єдиним головним калібром, але не було визначено сам калібр — 280-мм або 305-мм. Зрештою, за підтримки ентузіаста артилерійської справи лейтенант-коммандера У. С. Сімса американського президента Рузвельта переконали вибрати для нового проекту американського лінкора типу «Саут Керолайна» єдиний калібр з 305-мм гармат. Але роботи з його проектування та будівництва йшли повільно, тому, хоча проектування розпочато було ще у вересні 1904 року, закладку нового корабля було здійснено лише у 1906 році і він увійшов у стрій після «Дредноуту».

Попередні проєкти

Проєкт HMS «Untakeable», листопад 1904 року
	Вариант «A»	Вариант «B»
Водотонажність, довг. тонн	16 000	16 000
Швидкість, вузли	21	21
Потужність паромашинної установки, к. с.	30 000	30 000
Озброєння	8 × 2 — 254-мм	4 × 2 — 305 мм
Бронювання, мм
головний пояс	254	305
верхній пояс	178	228,6
барбети	254	305
палуби	25,4—51	25,4—51

У серпні 1903 року Фішер став командувачем флотом Метрополії і прибув до Портсмуту. Сюди він з Мальти запросив Гарда (англ. Esq. W. H. Gard), який став головним конструктором Портсмутської верфі. Фішер доручив Гарду розробити проєкти лінійного корабля Untakeable (укр. Неприступний) і броненосного крейсера Unapproachable (укр. Недосяжний). Водотоннажність обох кораблів була однаковою — 15 900 т. Лінійний корабель, озброєний шістнадцятьма 254-мм гарматами, мав розвивати швидкість 21 вузол. Броненосний крейсер із шістнадцятьма 234-мм гарматами повинен був розвивати швидкість 25,5 вузлів. 254-мм гармати замість 305-мм було обрано Фішером виходячи з аргументів Е. Нобла, представлених їм 1902 року. Нові 254-мм гармати мали гарну бронепробивність і відмінну скорострільність, при цьому будучи легше 305-мм гармат. Тому порівняно 305-мм гарматами їх можна було розмістити у більшій кількості.

Ескізні проєкти були розповсюджені серед найближчого оточення Фішера. Найбільшу критику спричинив вибір головного калібру. Бекон, Медден і Джонсон висловилися за 305-мм гармати для обох кораблів. Аргументи Бекона зводилися до того, що на великій дальності скорострільність не відіграє великої ролі, оскільки для коригування стрільби по сплесках все одно потрібно дочекатися падіння снаряда. Таким чином, вирішальну роль відіграє не скорострільність, а могутність снарядів, яка у 305-мм снаряду буде більшою за рахунок більшої маси. Під тиском цих аргументів Фішер задумався про вибір 305-мм гармат, після чого доручив Гарду опрацювати альтернативний варіант «B» з 305-мм гарматами. У жовтні 1904 року, при вступі Фішера на посаду Першого морського лорда, він представив кабінету міністрів велику програму реформування флоту та проєкти броненосного крейсера і лінкорів «A» та «B». Обидва варіанти лінкора несли озброєння у двогарматних баштах. По одній башті знаходилися в носу та кормі, інші – по бортах.

Головною причиною суперечок на цьому етапі був вибір гармат головного калібру. Фішер і Воттс спочатку були прихильниками вибору 254-мм гармат. Але зрештою на засіданні Ради флоту в грудні 1904 року було прийнято рішення про вибір калібру в 305 мм і для лінкору, і для крейсера. Враховуючи давню ідею Фішера, що швидкохідний добре озброєний крейсер витіснить у флоті майбутнього лінкор, встановлення на крейсер уніфікованого з лінкором головного калібру, можливо, було вирішальним для нього аргументом. Крім того, важливу роль відіграли підсумки бою у Жовтому морі. За його результатами стрільба 254-мм гармат на дальній дистанції була визнана недостатньо ефективною.

За наказом Фішера Відділу головного будівельника у жовтні 1904 року було доручено розробити низку проектів лінкорів із 305-мм гарматами. Точного тактико-технічного завдання не висувалося, тому було зроблено загальні розрахунки чотирьох варіантів з озброєнням із восьми та дванадцяти 305-мм гармат, з поршневими машинами та 20-21-вузловою швидкістю. Наприкінці листопада відповідальний за розрахунки помічник головного будівельника Джон Нарбет представив їх Фішеру з коментарем, що ефективність силової установки необхідно підвищити на 10%. Тому наступні три проекти, всі з вісьмома і дванадцятьма 305-мм гарматами, було розглянуто як з поршневими, так і з турбінними установками.

Варіанти швидкісного лінкора, 26 листопада 1904 року
	А	В	С
Довжина × ширина, м	140,2 × 24,8	130 × 25,1	125 × 25,3
Водотоннажність, довгих тонн
з паровою машиною	16 500	15 750	15 000
з турбінами	16 000	15 350	14 700
Швидкість, вузли	21	20	19
Озброєння	4 × 2 — 305-мм
Схема

Комітет з проєктування та проєкт «Дредноута»

Фішер обійняв посаду Першого морського лорда, маючи на меті велику модернізацію флоту. У його плани входило будівництво нових типів лінкорів, броненосних крейсерів, міноносців та підводних човнів. За поданням Фішера задля полегшення просування його ідей Рада Адміралтейства 6 грудня 1904 року заснувала спеціальний «Комітет із проєктування» (англ. Committee on Designs). За задумом Фішера, колегіальне рішення запрошених до комітету авторитетних фахівців мало зменшити неминучий шквал критики та труднощі з просуванням проектів нових кораблів. Тим не менш, для полегшення завдання Фішер постарався включити до складу комітету своїх прихильників та однодумців. 22 грудня 1904 року було затверджено склад комітету, до якого увійшли:

• контр-адмірал Людвіг Баттенберг (начальник розвідки флоту);
• контр-адмірал-інженер Джон Дарнстон (головний інженер-механік флоту);
• контр-адмірал Альфред Уїнслоу (начальник торпедних сил флоту);
• кептен Генрі Джексон (контролер флоту, третій морський лорд);
• кептен Джон Джелліко (головний артилерист флоту);
• кептен Чарльз Медден (заступник інспектора);
• кептен Реджінальд Бекон (помічник першого морського лорда);
• Філіп Вотс (головний будівельник флоту);
• лорд Кельвін, фізик;
• професор Байлс (вчений-кораблебудівник, університет Глазго);
• Джон Торнікрофт (англ. John Isaac Thornycroft), директор та власник однойменної суднобудівної компанії;
• Олександр Грейс (директор суднобудівної компанії «Ферфілд»);
• Едмунд Фруд (начальник експериментальної бази Адміралтейства);
• Вільям Гард (головний конструктор);
• Вілфрі Гендерсон (секретар комітету);
• Генрі Мітчелл (помічник конструктора та секретаря комітету).

Джон Фішер, виконуючи роль голови, офіційно не входив до складу комітету. Конструктор Джон Нарбет формально входив у комітет, але фактично займався розробкою ескізних проєктів. До завдань комітету входило вироблення тактико-технічних завдань на нові кораблі. Формально рішення комітету мали рекомендаційний характер і за проєкт офіційно відповідав головний будівельник флоту Філіп Уоттс. Насправді думка комітету, сформована під керівництвом Фішера, сприймалася головним будівельником як керівництво до дії.

Перше засідання Комітету відбулося 3 січня 1905 року. Фішер оголосив рішення Ради флоту, у якому було сказано, що майбутній лінкор повинен мати 21-вузлову швидкість та озброєння з 305-мм гармат. Кількість гармат головного та протимінного калібру мало бути якомога більшим. Лінкор мав вільно розміщуватися в доках основних баз флоту - Портсмута, Девонпорту, Гібралтару і Мальти.

Ескізні проєкти «Дредноута»
Проєкт	E	F	G	D	D1	D2
Дата проєкту	4 січня 1905 року
Довжина (між перпендікулярами)  × ширина × осадка, м	167,6 × 25,9 × 8,2	161,5 × 25 × 7,9	167,6 × 25,9 × 8,2	158,4 × 25,6 × 8,2	152,4 × 25,3 × 8,2	152,4 × 25,3 × 8,2
Тип та потужність ЕУ, к. с.	ПМ 27 500	ПМ 25 000	ПМ 27 500	ПМ 23 500	ПТ 23 000	ПТ 23 000
Максимальна швидкість, вузли	21
Бронювання	Як у «Лорда Нельсона» — пояс, башти та барбети 305 мм
Озброєння, ГК	12 × 305 мм	10 × 305 мм	12 × 305 мм	12 × 305 мм	12 × 305 мм	12 × 305 мм
Протимінний калібр	16 × 102 мм	16 × 102 мм	16 × 102 мм	35 × (76 мм та 47 мм)	35 × (76 мм та 47 мм)	35 × (76 мм та 47 мм)
Торпедні апарати	6	6	6	5	5	5
Статті вагового навантаження, дов. тонн
Корпус	6540	6100	6540	6450	6250	6250
Обладнання	600	600	600	600	575	575
Озброєння	3860	3280	3860	3775	3775	3775
Енергетична установка	2500	2300	2500	2200	1700	1700
Бронювання	6400	5620	6400	4875	4700	4700
Вугілля	900	900	900	900	900	900
Запас водтоннажності	200	200	200	200	100	100
Проєктна водотоннажність	21 000	19 000	21 000	19 000	18 000	18 000
Схема

На нараді були розглянуті варіанти «E» та «F» Фішера і Гарда з лінійно-піднесеним розташуванням башт на краях корпусу. У варіанті «E» по три башти розміщувалося в носу та кормі, у варіанті «F» – три в носі і дві в кормі. Проєкти найповніше задовольняли вимоги Фішера та адмірала Артура Вілсона — максимальний бортовий та сильний поздовжній вогонь. Проєкти визвали заперечення зі сторони Джона Джелліко, який висловив припущення, що працездатність нижніх башт буде під питанням через можливий вплив дульних газів від піднесених башт при пострілі. До того ж, було висловлено побоювання, що в результаті одного вдалого влучення можуть бути виведені з ладу одразу 2-3 башти, і тому ці проєкти були відкинуті.

Наступного дня було розглянуто ще один проєкт, представлений Фішером та Гардом, — під літерою «G». У ньому шість двогарматних башт були розташовані двома групами в носі та кормі. Башти розташовувалися на одному рівні, одна попереду і дві ближче до центру корабля по бортах. Проєкт також не викликав ентузіазму, тому що, крім ризику виведення з ладу всієї групи башт одним снарядом, для розміщення погребів боєзапасу бортових башт лінкор повинен був мати занадто повні обводи в носу та кормі.

Наступними було розглянуто низку варіантів під загальною літерою «D», розроблених Нарбетом з урахуванням його пропозиції 1903 року у проєкті «Лорд Нельсон». У всіх випадках озброєння складалося з шести двогарматних башт з 305-мм гарматами. Варіант «D» був із поршневими машинами. По одній башті знаходилося в носі та кормі. І дві пари башт розташовувалися побортно всередині корпусу. Варіант «D2» був варіантом «D» з турбінною установкою. Варіант «D1» був аналогічний варіанту «D2», але бортові башти в ньому розташовувалися ближче до центру корабля. Усі варіанти забезпечували бортовий вогонь із восьми гармат і поздовжній із шести.

Варіанти в цілому отримали позитивну оцінку, але для економії ваги було запропоновано замінити кормову пару бортових веж однією в діаметральній площині, з розміщенням її між машинними та котельними відділеннями. Проект отримав літеру «H» і був розглянутий 13 січня 1905 року. Таке розташування башт головного калібру було схвалено, і комітет зосередився на виборі енергетичної установки. 18 січня були розглянуті розрахунки за двома варіантами проекту «H» — з поршневою та турбінною машинною установкою. На той момент у британському флоті ще не було досвіду використання турбінної установки на великому кораблі, тому, незважаючи на економію близько 1100 т водотоннажності, обрати турбінну установку не наважувалися. Тільки після запевнення винахідника турбін сера Чарлза Парсонса в тому, що він допомагатиме при розробці детального технічного проекту силової установки, для проекту лінкору остаточно було обрано турбіни. За даними Віноградова, турбіни було обрано лише на нараді 25 січня.

Варіанти проєкту «H» від 18 січня 1905 року
	з турбінами	з паровими машинами
Довжина (між перпендикулярами) × ширина, м	149,4 × 25,3	152,4 × 25,6
Силова установка, к. с.	ПТ 23 000	ПМ 23 500
Швидкість, вузли	21	21
Озброєння ГК	10 × 305-мм	10 × 305-мм
Протимінний калібр	14 × 102-мм	14 × 102-мм
Бронювання, мм
Головний пояс	305
Траверзи	203
Барбети	305
Башти - стінки / дах	305 / 76
Бойова рубка	305
Статті вагового навантаження, довгих тонн
Корпус	6150	6350
Озброєння	3300	3300
ЕУ	1700	2400
Бронювання	5000	5200
Запаси	600	600
Вугілля	900	900
Запас водотоннажності	100	100
Проєктна водотоннажність	17 750	18 850
Схема

На засіданнях з 25 січня до 21 лютого розглядалися деталі проєкту. Так, було розглянуто вибір та розміщення елементів енергетичної установки, вибір кількості гвинтів. Пропонувались варіанти три-, чотири-, п'яти- і навіть шестигвинтовий, але зупинилися на чотиригвинтовому.

Також на засіданнях низки підкомітетів було уточнено інші вимоги. Російсько-японська війна показала важливість протиторпедного захисту, тому було запропоновано за рахунок зменшення товщини поясу з 305 до 279 мм встановити в підводній частині корпусу в районі погребів протиторпедні екрани. У підкомітеті за участю Джексона, Джелліко та Меддона було запропоновано встановити триногу щоглу та використовувати її як опору для шлюпкового крана-дерріка. У результаті щогла була розташована за димарем, що згодом призвело до проблем із задимленням розташованого на фор-марсі коригувального посту.

23 січня було затверджено поділ корпусу в підводній частині на якомога більше водонепроникних відсіків. При цьому виключили поздовжні переходи нижче за головну броньову палубу і мінімізували отвори в поперечних перебірках для паропроводів і кабелів. Кожен сформований водонепроникний відсік повинен був бути оснащений власною системою вентиляції та водовідкачувальних помп. 23 січня було зроблено вибір на користь 76-мм гармат, на яких наполягало Адміралтейство. У порівнянні з 102-мм гарматами їх можна було розмістити більше, і вони були скорострільними. Усі попередні проекти, окрім «H», мали кліперську форму носової частини. Але за наполяганням Фішера фінальний проект отримав носову частину зі штевнем, що зовні нагадує таран.

Комітет рекомендував замінити в проекті «Лорда Нельсона» 234-мм гармати на 305-мм і побудувати «Дредноут» у найкоротші терміни, щоб якнайшвидше провести його випробування. До завершення випробувань «Дредноута» та підтвердження ефективності нововведень було рекомендовано не розпочинати будівництво нових лінкорів.

Конструкція

Заради демонстрації переваги концепції нового лінкора Фішер прагнув показати, що її переваги не у простому збільшенні розмірів корабля, а у іншому підході до проектування. Тому кораблебудівники були зв'язані жорстким обмеженням зростання водотоннажності та вартості, зріст яких повинен був укладатися у типове зростання цих параметрів від серії до серії британських броненосців.

Корпус

Поздвожній розріз лінкора «Дредноут»
ПВ — відсік пароконденсаторів та допоміжного обладнання; МВ — машинне відділення; КВ — котельне відділення; ВП — водонепроникна перебірка; ВШ — водонепроникний шпангоут
1 — кормовий шпильовий пристрій; 2,4 - погреби бойових частин торпед; 3 — кубрики матросів; 5 — кормовий артилерійський коригувальний пост; 6 — шахти системи вентиляції машинного відділення; 7 — шахти системи вентиляції котельного відділення; 8 - кормова бойова рубка; 9 — адміральська рубка; 10 - носовий артилерійський коригувальний пост; 11 - штурманська рубка; 12 - ходова рубка; 13 - носова бойова рубка; 14 — каюти офіцерів; 15 — рятувальний лаз; 16 — вентиляційні шахти; 17 - носовий шпиль; 18 — диферентна цистерна; 19 - привід носового шпиля; 20 - відсік носових траверзних ТА; 21 - зарядний погреб протимінного калібру; 22 - снарядний погреб протимінного калібру; 23 - система підйому шлаку з котельних відділень; 24 - запас прісної води для котлів; 25 - вугільний бункер; 26 - шлюзи для подачі вугілля з вугільних ям; 27 - ліфт; 28 - запас нафти; 29 — запас резервної води; 30 - кормові траверзні ТА; 31 — запас питної води; 32 — кормовий ТА

Статті вагового навантаження для нормальної водотоннажності
	проект 12 мая 1905	фактично серпень 1906	фактично червень 1907	фактично листопад 1907
Корпус	6100	6215	6400	6400
Обладнання та запаси	650	641	648,7	671,2
Озброєння	3100	3140	3102	3105
Енергетична установка	1990	2035	1980	2147
Інженерні запаси	60	60
Бронювання	5000	5129	5160	5160
Вугілля	900	900	900	900
Запас водотоннажності	100
ИТОГО	17 900	18 120	18 190,7	18 383,2

Для досягнення високої, як для лінкора, швидкості у 21 вузол, корпусу «Дредноута» була надана принципово нова форма. Обводи на носі були сильно звужені, а мідель мав практично прямокутну форму і здвинутий далі в корму. Розвал нижньої частини кормових шпангоутів забезпечив безвихрове обтікання збігаючого потоку. Така форма корпусу була розроблена під керівництвом Дж. Норбета. У дослідному басейні була випробувана натурна модель, що показала, що для досягнення 21 вузла буде достатньо потужності 23 000 л. с. Проте директор дослідного басейну Адміралтейства Едмунд Фруд, не довіряючи цим даними, організував випробування ще п'яти моделей класичної форми. Випробування показали, що потрібна потужність становить 28000 л. с. Після дослідів із сьомою моделлю Фруд схвалив нову форму корпусу, що дозволила заощадити 5000 л. с., після чого до Адміралтейства були відіслані криві «швидкість/потужність». Ця економія потужності дозволила відмовитися від одного ряду котлів, скоротити довжину корпусу на 8 м та водотоннажність на 1500 т.

Конструкція борту «Дредноута» в районі котельних відділень

1 — кутник 89×76 мм товщиною 5 мм;

2 — куточок 102×102 мм товщиною 8,25 мм;

3 — куточок 89×89 мм товщиною 6,35 мм;

6 — бракет;

7 — куточок 229×89 мм товщиною 11,4 мм;

8 — покриття верхньої палуби, тик завтовшки 76 мм;

9 — Z-подібний профіль 152×89×76 мм завтовшки 8,9 мм;

10 — верхня палуба;

11 — полиця для укладання протиторпедних тенет;

12 — бімс з куточка 229 89 мм товщиною 14,6 мм;

13 — головна палуба;

14 — зовнішня обшивка;

15 — 203-мм броньова плита головного бронепоясу;

16 — 279-мм броньова плита головного бронепоясу, з кліноподібним скосом у підводній частині до 178 мм;

17 — тикова підкладка під броню, 63,5 мм у найтоншому місці;

18 — сталевий лист 8,9 мм;

19 — стрингер зі сталевого листа 7,62 мм;;

20 — настил вугільного бункеру - сталевий лист 8,9 мм;

21 — скіс, верхній шар, броньова сталь (нецементований Крупп) 25,4 мм;

22 — скіс, середній шар суднобудівної сталі 19 мм;

23 — скіс, нижній шар суднобудівної сталі 25,4 мм;

Розроблений у режимі вагової економії корпус мав масу лише 5000 т, стільки ж, скільки у броненосця 1894 «Маджестик», з нормальною водотоннажністю на 3000 т менше. Також під час проектування корпусу ввели уніфікацію конструктивних елементів. Це скоротило їхню номенклатуру і прискорило заготівельні роботи на стапельному етапі будівництва.

Форму носового краю було змінено. Вирішено було відмовитись від таранного шпірона. Для поліпшення мореплавних якостей лінкор отримав напівбак, який збільшив висоту борту носа до 8,54 м, а носові шпангоути отримали значний розвал назовні. Завдяки вжитим заходам «Дредноут» мав гарну мореплавність, а напівбак майже на заливався на хвилях.

Від поділу на дрібні глухі відсіки міждонного простору під машинно-котельними відділеннями відмовилися, оскільки він використовувався для зберігання нафти. Були використані легкі флори та бракети, що зекономило вагу корпусу та полегшило доступ у ці відсіки.

Для збільшення живучості в бою була забезпечена висока остійність, але через зростання метацентричної висоти збільшилася бортова хитавиця. Позитивну роль задля її зменшення грав практично прямокутний мідель, проте цього було недостатньо. Від використання цистерн - активних заспокійників хитавиці - відмовилися, оскільки подібна система мала значну вагу і показала себе неефективною при встановленні на броненосцях «Інфлексібл» та «Колоссус». Були встановлені скулові кілі великої площі, що займали майже половину корпусу. Незважаючи на вжиті заходи, хитавиця все одно була значною.

Відмова від парових машин унеможливлювала маневрування за допомогою включення гребних гвинтів «вроздрай». Турбіни мали максимальний ККД при вищих оборотах, ніж парові машини. Тому в порівнянні з броненосцями на «Дредноуті» були застосовані більш високооборотні гвинти меншого діаметру. Додатково турбіни заднього ходу мали меншу потужність ніж турбіни переднього ходу. Через це тягові властивості гребних гвинтів на малих швидкостях були гіршими, ніж у броненосців з паровими машинами. Для пом'якшення цих негативних ефектів було встановлено два паралельні балансирні керма великої площі в площині осей внутрішніх валів. Завдяки кермам великої площі «Дредноут» чудово керувався на швидкостях понад 10 вузлів. При перекладці керма на 15° діаметр тактичної циркуляції становив 185-190 м. Однак на малих швидкостях і при русі заднім ходом «Дредноут» погано слухався керма і мав схильність до неконтрольованого обертання.

На випробуваннях 10 жовтня 1906 року було виявлено недостатню потужність силового приводу керма. При перекладці керма на 35° на повному ході керма заклинило. Балери керм перевантажувалися натиском набігаючого потоку води. Як тимчасовий захід були посилені бракетні рами кормових шпангоутів. Тим не менш, відмови рульового приводу продовжилися, що на початку 1907 мало призвело до аварії під час руху корабля в стиснених водах затоки Боніфаціо біля узбережжя Сицилії. У серпні — листопаді 1907 року кермовий привід замінили на більш потужний і проблеми з перекладкою керма було усунено.

Склад катерів і шлюпок «Дредноута» за роки служби значно змінювався. На початку служби лінкор ніс два 14-метрові парові напівбаркаси, один 11-метровий паровий напівбаркас, один 13-метровий гребний баркас, три 10-метрові гребні катери, чотири 8-метрові вельботи, по одній 10- і 9-метровій гічці та один 5-метровий ял.

Вузька і коротка надбудова, а також небезпечна дія дульних газів головного калібру значно ускладнили розміщення всіх катерів і шлюпок. Фактично єдиним підходящим місцем для їхнього розміщення був простір навколо другої труби. Через брак місця на палубі шлюпки довелося розташовувати у кілька ярусів. По обидва боки від кормової труби було змонтовано великі ростри. Для економії простору гребні шлюпки встановлювалися одна в одну. У 18-весельний баркас встановлювався 14-весельний катер, а вже в нього легкий 8-весельний ял.

Для роботи з важкими паровими катерами та шлюпками до фок-щогли був прикріплений 13-метровий деррік-кран. Фок-щогла для цього була зміщена в корму. Дві шлюпки розташовувалися на бортах біля крил містка. Щоб уникнути впливу дульних газів, опорні шарніри шлюпбалок закріпили на зрізах бортів. Основа шлюпбалок не повинна були перебувати в районі дії дульних газів бортових башт, тому самі шлюпбалки були величезної довжини і в похідному становищі рятувальні шлюпки піднімалися на велику висоту - до рівня ходового містка.

Для захисту корабля на стоянці він був обладнаний сталевими протиторпедними сітками. У розгорнутому положенні сітка займала 3/4 довжини корабля. Постановка сітки займала 3-4 хвилини. Для швидкої постановки та підйому сітки капітаном Беконом було розроблено спеціальний пристрій. Троси для підйому сітки кріпилися до кінців вистрілів, пропускалися під сіткою і приходили назад на вистріл. За допомогою цього пристрою можна було швидко згорнути сітки та єдиним рулоном укласти на полицю на верхній палубі.

При виборі схеми рангоуту керувалися практичними міркуваннями. Насамперед потрібна була надійна конструкція для розміщення командно-дальномірного посту гармат головного калібру. Необхідно було також забезпечити проведення сигнальних фалів, реїв для білизни і встановлення стінки для розтяжки радіоантени. Тому вперше з часів броненосця 1889 «Трафальгар» лінкор отримав лише одну щоглу. До складу радіообладнання входили одна радіостанція дальньої дії Mk I та одна радіостанція ближнього радіусу дії.

Статті вагового навантаження станом на 8 вересня 1906 року	довгі тони	метричні тони
Порожній корабел	17 012	17 284,2
Запаси	210	213,4
Вугілля	900	914,4
Нормальна вдотоннажність	18 122	18 412,0
Запаси	186,4	189,4
Запас прісної води	248,5	252,5
Вугілля	2100,8	2134,4
Заряди	31,3	31,8
Снаряди	35,1	35,7
Шлюпки	8,6	8,7
Екіпаж	2,3	2,3
Повна водотоннажність	20 735	21 066,8
Нафта	1120	1137,9
Паливо для механізмів	122	124,0
Максимальна водотоннажність	21 977	22 328,6

Коригувальний пост був встановлений на триногу конструкцію, що забезпечувала необхідні жорсткість і міцність. Розташований на ній командно-далекомірний пост оснащувався 2,7-метровим далекоміром «Барр і Струд». Такий же далекомір стояв на резервному посту, що розміщувався на даху другої (малої) бойової рубки. Обидва пости з'єднувалися переговорними трубами, телефонними та електропроводами з двома центральними постами, розташованими нижче броньової палуби.

Хоча лінкор призначався для залпової стрільби головним калібром, на момент вступу його до ладу системи центрального наведення ще не існувало. Кожна башта вела вогонь індивідуально за даними центрального артилерійського посту. У 1908-1909 роках було розроблено систему централізованого ведення вогню. У 1912-1913 роках у центральному посту були встановлені спеціальні лічильно-вирішальні прилади, а командно-далекомірні пости обладнали системами центрального наведення. У цей час кінцеві башти були обладнані як резервні артилерійські командні пункти.

Тринога щогла показала себе надійним і вдалим рішенням і використовувалася на всіх наступних типах лінійних кораблів і крейсерів. Серйозним недоліком було розташування щогли за носовою димовою трубою. Це було необхідно, щоб заощадити 60-80 т ваги при використанні щогли у якості опори крана для шлюпок, проте призводило до практично постійного задимлення командно-далекомірно посту. Додатково розжарені гази так нагрівали щоглу, що піднятися на марс або спуститися по скоб-трапу, що проходить всередині опори, було практично неможливо. У кормі було встановлена невеличка тринога, де було встановлено прожекторний місток і розміщено ноки стріл для перевантаження вугілля.

«Дредноут» мав дванадцять бойових 36-дюймових (914-мм) прожектори. Два розміщувалися на містку, чотири на носовій надбудові, чотири на середній надбудові та два на кормовій. Для передачі сигналів використовувався 24-дюймовий (610 мм) прожектор, що розташовувався на платформі під фор-марсом.

До складу якірного пристрою входили три 6,35-т (125 cwt) безштокових станових якорі, один 2,3-т (42 cwt) стоп-анкер і один 760-кг (15 cwt) верп.

Розміщення кают екіпажу на «Дредноуті» було змінено. Адміральські апартаменти, салон, кают-компанія та всі офіцерські каюти були перенесені з корми на півбак. А каюти старшин та матросів, навпаки, перенесені до корми. Це наблизило каюти офіцерів до основних бойових постів, а каюти матросів до котельно-машинних відділень, де було зайнято більшість екіпажу. Вважалося, що це дозволить усім швидше займати свої місця під час бойової тривоги. Але нововведення призвело до чисельних нарікань і після кількох серій лінкорів на типі «Кінг Джордж V» повернулися до колишнього розташування кают.

Бронювання

Схема бронювання лінкора «Дредноут». Вертикальна броня виділена червоним, горизонтальна - синім. КС — круппівська цементована броня, KNC — круппівська нецементована броня, без доповнення — суднобудівна сталь. Для багатошарової броні в дужках з використанням «+» надано товщини шарів. У дужках в першу чергу йде внутрішній шар для вертикальної броні або нижній для горизонтальної. Всі товщини дано в мм з округленням з оригінальних дюймів. Для багатошарової броні округлення велося шарами. Наприклад, скіс товщиною 2,75 дюйма це 69,85 мм, і його потрібно було б округлити до 70 мм. Але оскільки це три шари, то 1 "+1" +0,75 "= 25 + 25 + 19 = 69 мм. З урахуванням того, що фактично листова сталь характеризувалася за ваговою товщиною і 1 дюйм насправді = 40 lbs = 40 фунтів/дюйм² = 25,13 мм. Тому товщини, одержані за такої схеми округлення більш відповідають реальним.

Адмірал Фішер у завданні розробникам видав директиву про те, що «бронювання майбутнього лінкора має бути адекватним». З урахуванням обмеження водотоннажності перед Філіпом Воттсом стояла проблема економії ваги і тому витрата ваги на броньовий захист йшла за залишковим принципом. Через це захист «Дредноута» місцями поступався попередній серії британських броненосців типу «Лорд Нельсон».

Вузол кріплення броні броньовим болтом. 1 — броньова плита; 2 — підкладка з тику; 3 — зовнішня обшивка; 4 - гумова прокладка; 5 — різьба з круглим профілем; 6 — броньовий болт; 7 - шайба; 8 — шестикутна головка броньового болта

Вертикальний броньовий пояс висотою 4,06 м був набраний із плит цементованої круппівської броні і тягнувся на всю довжину корпусу. Верхній край поясу знаходився на рівні середньої палуби, а нижній край при нормальній водотоннажності йшов під воду на 1,52 м. Головний броньовий пояс закривав машинно-котельну установку та погреби головного калібру, займаючи 60% довжини ватерлінії. Він складався з двох рівнів плит: нижній був набраний із 279-мм плит, а верхній із плит 203-мм товщини. Це було погіршенням у порівнянні з 305-мм головним броньовим поясом «Лорда Нельсона». До того ж при повному навантаженні осадка зростала з 8,08 до 9,22 м, і 279-мм пояс повністю йшов під воду. У підводній частині головний пояс звужувався клином до 178 мм. У районі носової башти головного калібру пояс зменшувався до 229 мм, потім продовжувався в ніс до самого форштевня поясом 152 мм товщини. У кормі до ахтерштевня йшов 102-мм пояс. Кріплення пояса до обшивки здійснювалося за допомогою броньових болтів. Задля економії ваги довелося відмовитись також від верхнього поясу. У цьому місці була лише обшивка з 13-мм суднобудівної сталі. Вертикальну броню доповнював кормовий 203-мм траверз. Він йшов від барбету кормової башти під нахилом до головного броньового пояса.

Горизонтальне бронювання було виконано за традиційною для британських броненосців схемою. Верхня броньова палуба, що проходила на рівні середньої палуби, тяглася від форштевня до кормового траверзу. По всій довжині вона виготовлялася із 18-мм м'якої суднобудівної сталі. Між кормовими та носовими барбетами на рівні нижньої палуби йшла головна броньова палуба. Вона складалася з двох шарів - 25 та 18 мм м'якої броньової сталі. Центральна ділянка цієї палуби була горизонтальною. Приблизно за 3 м від зовнішнього борту ця палуба опускалася скосами до нижньої кромки головного броньового поясу. На скосах товщина броні була збільшена до 68 мм за рахунок додавання третього додаткового шару 25-мм нецементованої круппівської броні.

У носовому краю від барбету носової башти ГК до форштевня йшла 38-мм палуба, що складалася з двох шарів м'якої сталі по 19 мм. У кормі йшла 51-мм палуба, що складалася із двох шарів по 25,4 мм. Над кермовими механізмами ця палуба мала підйом горизонтальної ділянки та 76-мм скоси.

Барбети башт головного калібру мали різну товщину залежно від висоти та розташування башт. Над головною палубою зовнішні сторони барбетів кінцевих башт та зовнішні сторони бортових башт у секторі 180° мали товщину 279 мм. Внутрішні частини барбетів мали товщину 203 мм. Барбет середньої башт з усіх боків мав товщину 203 мм. Між верхньою та нижньою палубами товщина барбетів була 102 мм. Башти мали лоб та бічні стінки 279-мм товщини, 76-мм дах та 330-мм тил. Для прискорення робіт для «Дредноута» були використані башти «Лорда Нельсона» і «Агамемнона», через що довелося зменшувати товщину плит з 305 до 279 мм.

Носова бойова рубка мала дах товщиною 51 мм, стінки 279-мм товщини та комунікаційну трубу зі стінками товщиною 127 мм. Кормова була захищена слабше — стінки 203 мм та комунікаційна труба 102 мм, при тій же товщині даху 51 мм. Центральні пости над бойовими рубками по бортах були зашиті 51-мм плитами, дах, передні та задні стінки - 25,4-мм.

Конструктивний підводний захист

На вимогу головного будівельника Філіпа Вотса підводний захист розраховувався на протидію двом попаданням стандартних на той момент 457-мм торпед із зарядом у 70 кг тринітротолуолу. Суцільна броньова протиторпедна перебірка була відсутня і захист був місцевим. Погреби головного калібру були захищені броньовими екранами завтовшки 51 мм. Екрани тяглися від нижньої броньової палуби до внутрішнього дна.

Для локалізації дії підводного вибуху підводний простір корпусу було розділено поздовжніми та поперечними перебірками на значну кількість відсіків. Життєвоважливі частини корабля захищалися двома поздовжніми перебірками, простір між якими використовувалося для зберігання вугілля. Внутрішня перебірка при цьому відстояла від борту на 5 м. Єдиними водонепроникними були шість поздовжніх перегородок. Вони до висоти середньої палуби не мали ніяких отворів, люків тощо. Кожен великий внутрішній відсік мав свою систему вентиляції і осушення. Для ліквідації крену при пошкодженнях на кораблі було передбачено систему контрзатоплення відсіків під верхньою палубою.

Енергетична установка

Третє котельне відділення та котел в розрізі

1 — головний паропровід;

2 — подача пари в машинне відділення;

3 — колектор;

4 — трубки збору пари;

5 — тонкі трубки;

6 — теплоізоляція;

7 — система підйому шлаку;

8 — колосникові грати;

9 — футерування;

10 — піддон для збору шлаку;

11 — товсті трубки;

12 — дверцята топки;

13 — запас прісної води для котлів;

14 — шлюз для подачі вугілля з вугільних бункерів через поздовжню водонепроникну перебирання;

15 — перегородка для повороту гарячих газів;

16 — лючки для доступу до трубок;

17 — технологічний люк;

18 — вода в колекторі;

19 — система збору забруднюючих речовин (нафти) з поверхні води;

20 — пластина по поверхні води для запобігання її розплескування при хитавиці;

21 — форсунки поповнення рівня води в колекторі.

Парою енергетичну установку «Дредноута» забезпечували 18 котлів «Бабкок і Вількокс» з номінальним тиском пари 250 psi (17,58 атм). Тиск на вході в турбіни знижувався до 185 psi (13 атм). Кожен котел оснащувався шістьма форсунками для упорскування нафти з максимальною продуктивністю 960 фунтів на годину при тиску 150 psi (10,54 атм) [43]. Сумарна поверхня нагріву 5146,8 м², загальна площа колосникових решіток 148,55 м². Конструктивно котел мав трубки різного діаметра. Основними нагрівальними елементами були трубки малого діаметра, а вище і нижче за них розташовувалися трубки великого діаметра. Котли були об'єднані бічними сторонами в секції по шість котлів у кожній. Секції розташовувалась поперек корабля, через це крайні котли мали трохи меншу площу колосникових решіток. Котли розміщувалися у трьох котельних відділеннях. У кожному з них розташовувалось по дві секції котлів, топками один до одного.

Для забезпечення вимог високої максимальної швидкості на «Дредноуті» було встановлено два комплекти турбін Парсонса з прямим приводом на чотири вали. Машинна установка розташовувалась у двох відсіках, розділених поздовжньою переборкою у діаметральній площині. У кожному відсіку розміщувався один комплект турбін, до якого входили турбіни високого тиску та турбіни низького тиску. Турбіни низького тиску обертали внутрішню пару валів, а високого — зовнішню. На кожному валу знаходилася по дві турбіни — заднього та переднього ходу. Сумарна потужність турбін переднього ходу складала 23000 л. с., що забезпечувало теоретичну максимальну швидкість 21 вузол при 320 об/хв.

Машинне відділення лівого борту

1 — зовнішній вал;

2 — патрубок подачі пари від турбіни високого тиску (ТВТ) заднього ходу на турбіну низького тиску (ТНТ) заднього : ходу;

3 — ТВТ заднього ходу;

4 — думміс (нерухоме кільце, що компенсує осьове навантаження пари на ротор турбіни);

5 — несучий підшипник;

6 — ТВТ переднього ходу;

7 — внутрішній вал;

8 — патрубок для подачі пари на ТВТ переднього ходу;

9 — блок опорного підшипника;

10 — патрубок для подачі пари на ТВТ переднього ходу;

11 — магістраль подачі пари з котельних відділень;

12 — вентиль управління подачею пари на турбіни заднього ходу;

13 — вентиль управління подачею пари на турбіни переднього ходу;

14 — вентиль управління подачею пари на крейсерську турбіну;

15 — патрубок для подачі пари на крейсерську турбіну;

16 — головний пароконденсатор;

17 — патрубок для подачі пари від ТНТ на пароконденсатор;

18 — ТНТ заднього ходу;

19 — ТНТ переднього ходу;

20 — патрубок подачі пари від ТВТ переднього ходу на ТНТ переднього ходу;

21 — патрубок подачі пари від крейсерської турбіни на ТВТ переднього ходу;

22 — крейсерська турбіна.

Суттєвим недоліком прямопривідних турбін було те, що вони були оптимальні лише на одному режимі, і таким вибирався режим повного ходу. Це призводило до підвищеної витрати палива на крейсерських ходах. Для компенсації цього ефекту на внутрішніх валах було змонтовано турбіни крейсерського ходу сумарною потужністю 6000 к. с., що забезпечувало економічну швидкість 14 вузлів. Пара спочатку подавалася на крейсерські турбіни, потім на турбіни високого тиску, потім спрямувалася на турбіни низького тиску й у кінцевому рахунку до пароконденсатору.

Однак на практиці використання крейсерських турбін призвело до несподіваних проблем. Ці турбіни використовувалися тільки на крейсерських ходах та відключалися на повній ході. Нерівномірність навантажень на ці турбіни через постійне нагрівання/остигання призвело до руйнувань лопаток турбін другого та третього ступеня. Надалі корпус турбіни також дав тріщину, і при русі на повному ході через втрату герметичності на крейсерських турбінах були втрати пари. Зрештою виявилося, що за рахунок підбору режимів силової установки витрата палива без використання цих турбін перебувала на прийнятному рівні. Тому від використання крейсерських турбін відмовилися, і відключені від валів турбіни до кінця кар'єри корабля возили «мертвим вантажем».

Конкурс на постачання головних механізмів було оголошено 18 травня 1905 року і 24 червня його переможцем було оголошено фірму «Віккерс». Контрактна вартість турбін становила 252 533 фунти стерлінгів. При цьому фірма «Віккерс», побоюючись складнощів маловивчених механізмів, доручила їх виготовлення фірмі Чарлза Парсонса. І тому турбіни були виготовлені на заводі у Волнсенді. За конструкцією вони були подібні таким що стояли на есмінцях «Вайпер», «Кобра», «Іден» і крейсері «Аметист». Основними відмінностями були кращий доступ при обслуговуванні та жорстке з'єднання турбін з валами, без роз'єднувальних муфт.

За розрахунками 21-вузлова швидкість досягалася при 23 000 к. с. на 320 об/хв. На випробуваннях біля острова Уайт 6 жовтня 1906 під час 6-годинних випробувань була досягнута середня швидкість 21,05 вузла при потужності 24 712 к. с. та 328 об/хв. На двох ділянках була зафіксована швидкість 21,78 вузла при 26 728 к. с. при 334 об/хв та 27 899 к. с. при 336 об/хв.

На «Дредноуті» було встановлено чотири динамо-машини системи «Сіменс» сумарною потужністю 410 кВт, що виробляли постійний струм у 1000 А. Привід двох генераторів здійснювався допоміжними паровими машинами. Ще два, вважалися резервними з приводом від дизелів системи «Міррліз».

Більшість допоміжних механізмів приводилося електромоторами, крім якірного шпиля, який мав гідропривод. Основна бортова мережа мала напругу 100 В. Усі чотири генератори були приєднані до центрального розподільного щита і вже від нього йшла одна магістраль із відгалуженнями. Передбачалися окремі розподільні щити малої потужності. Для телефонної мережі замість ампульних батарей використовувалися перетворювачі на 15 В. Крім іншого обладнання, електрика застосовувалася для живлення 13 прожекторів, 1342 ламп розжарювання потужністю від 16 до 50 свічок, 77 вентиляторів, 7 трюмних і 8 санітарних насосів, 5 ліфтів, кормового шпиля, підйомників для боєзапасу та шлаку, двигунів для майстерень, хлібопекарської, льодоробної та холодильної машин, системи управління вогнем, компасів «Сперрі».

Озброєння

Головний калібр

Кормові башти головного калібру

«Дредноут» був озброєний десятьма 305-мм 45-каліберними гарматами Mk X у п'яти двогарматних баштах. Гармати та установки були розроблені для броненосців типу «Лорд Нельсон». Головний артилерист флоту Джон Джелліко запропонував для прискорення будівництва «Дредноута» використати гарматні установки та стволи основного та запасного комплекту «Нельсонів», що будувалися з січня 1905 року. Контракт поділили дві найбільші британські фірми зброї. Фірма «Віккерс» отримала контракт виробництва кормової і середньої баштових установок за ціною 69 860 ф. стерлінгів за кожну. Фірмі «Армстронг» було замовлено носову та бортові башти за ціною 70 092 ф. стерлінгів.

Вага гармати Mk X із затвором становила 58 т. Поверх внутрішньої нарізної труби йшла друга (зовнішня) труба. Обидві труби виготовлялися із легованої нікелевої сталі. Традиційно для британського флоту ствол скріплювався дротяним намотуванням. Поверх зовнішньої труби, від дульного до казенного зрізу, намотувався дріт із високоміцної сталі міцністю на розрив 150 кг/мм².

Заряджання - картузне. Метальний заряд складався з двох картузів з кордитом марки MD45 загальною вагою 117 кг. Затвор - поршневий, системи Веліна. 386-кг бронебійному снаряду надавалася початкова швидкість 830 м/с. Установка забезпечувала максимальний кут підйому гармат 13,5°, що забезпечувало максимальну дальність 15 040 м. Спочатку в боєзапас входили тільки бронебійні APC Mark VI і фугасні HE Mark IIa снаряди з балістичним наконечником з оживалом в два діаметри. У 1915-1916 роках до боєкомплекту увійшли бронебійні APC Mark VIa і напівбронебійні Mark VIIa снаряди з оживалом у 4 діаметри, а з 1918 застосовувалися і бронебійні снаряди Mark VIIa (Greenboy). При стрільбі новими снарядами максимальна дальність зростала до 17 236 м.

Башти «Дредноута» дещо відрізнялися від башт «Нельсонів». Для полегшення розміщення бортових башт у корпусі було зменшено діаметр поворотної частини башти. Інженери фірми «Віккерс» покращили загальне компонування бойового відділення башти та зменшили діаметр поворотного столу установки. Завдяки цьому зменшився діаметр опорного барабана та барбету. За рахунок зменшення діаметра барбету вдалося збільшити товщину броні у цьому районі. Така ж конструкція башти була використана і фірмою Армстронг.

Боєзапас із погребів по центральному поворотному столу подавався до перевантажувального відділення, розташованого безпосередньо під бойовим відділенням. Тут снаряд та два півзаряди перевантажувалися в тросовий зарядник. За спеціальними направляючими з кутового профілю зарядник піднімався до бойового відділення. При заряджанні зарядник скріплювався із казенною частиною гармати. Боєприпаси із зарядника викочувалися на відкидні лотки, поєднані з віссю зброї і ланцюговим прибійником, закріпленим на частині гармати, що коливається, надсилалися в камору. При закритті затвора зарядник роз'єднувався з хитною частиною гармати і йшов вниз. Така схема дозволяла робити заряджання за будь-якого кута підйому гармати.

«Дредноут» міг вести бортовий вогонь із восьми гармат. У кормовому секторі у теорії могли вести вогонь шість гармат, у носовому — чотири. На підставі розрахунків було висловлено побоювання, що при стрільбі бортовими баштами поблизу діаметральної площини надбудовам і верхній палубі завдаватимуться значні руйнування, проте відомостей про те, чи були ці побоювання перевірені практикою, немає. Також побоювання викликали значні навантаження на корпус під час бортової стрільби з восьми гармат. Було посилено конструкції, що підкріплювали жорсткі барабани баштових установок. Побоювання було розвіяно за результатами випробувань головної артилерії, що відбулися 18 жовтня 1906 року біля острова Уайт. За підсумками багаторічної експлуатації головний калібр «Дредноута» виявив себе виключно надійним — за весь час не було жодної серйозної відмови чи поломки.

Протимінна артилерія

76-мм гармати, встановлені на кормових баштах головного калібру

Протимінна артилерія «Дредноута» складалася з 27 76-мм гармат 18 cwt QF Mark I в установках Mark PIV, що також розроблялися для «Лорда Нельсона». Гармата мала довжину ствола в 50 калібрів і важила 915 кг. Снаряду вагою 5,5 кг надавалася швидкість 800 м/с. Вибір 76-мм гармати одностайно призвів до різкої критики. Такого калібру було вочевидь замало для ураження сучасних есмінців, і максимально на що можна було сподіватися, це на зрив їх виходу на рубіж атаки.

Відверто невдалим було й розташування гармат. Вони не могли бути усі розміщені у вузькій надбудові. Та й комітет прагнув отримати якомога більші сектори обстрілу і розподілити гармати на якомога більшій площі, щоб зменшити ризик їхнього одночасного виходу з ладу. Тому дванадцять гармат було розміщено у надбудові. Сім гармат встановили на дахах башт — по дві на бортових та по одній на решті. Вісім, що залишилися, розмістили на зйомних установках на палубі півбака і юта. Установки на баштах використовувалися у якості тренувальних під час проведення навчальних стрільб головним калібром.

Палубні установки розміщувалися у межах дії дульних газів. Штатно вони зберігалися у розібраному вигляді і встановлюватися мали лише перед застосуванням. Тому в процесі експлуатації ці гармати рідко перебували на своїх місцях. Вже на початку служби три гармати з напівбака були перенесені на дахи башт, що знаходилися у діаметральній площині. У грудні 1907 року останню гармату, що залишилася на носі, і дві кормових взагалі зняли, зменшивши загальну кількість гармат до 24. При подальшій експлуатації кількість 76-мм гармат було зменшено ще більше.

Зенітне озброєння

У 1915 році на юті були встановлені два зенітних 6-фунтових (57-мм) гармати Mk 1C. Але у 1916 році їх замінили на дві зенітні 76-мм гармати. За описами, наприкінці війни на «Дредноуті» стояли чотири 12-фунтових зенітних гармати, вочевидь, мова йдеться про 76-мм зенітні гармати.

Гармата	12″/45 Mark X		3″/45 QF Mark I	3″/45 20cwt QF HA Mark I	57-мм Гочкіса QF Mark I
Рік розробки	1904		?	1910	1884
Калібр, мм	305		76	76	47
Довжина стволу, калібрів	45		50	45	40
Вага гармати, кг	58 626		1000	1020	240
Швидкострільність, постр./хвил.	1,5		15	12—14	20
Установка	BVIII, BIX, BX		PIV	?	?
Кути склоніня	−3°/+13,5°		−10°/+20°	−10°/+90°	/+60°?
Тип заряджаня	картузне		роздільно- гільзове	унітарне
Тип снаряду	напівбронебійний Mark VI (2crh)	напівбронебійний Mark VIa (4crh)	фугасний	фугасний	фугасний
Вага снаряду, кг	386	389,8	5,67	5,67	2,72
вага та тип метального заряду	117 кг MD45		1,25 кг MD11	0,96 кг MD	0,11 кг CT
Початкова швидкість, м/с	831	831	792	762	538
Максимальна дальність, м	15 040	17 236	8500	11 810	7955
Досяжність по висоті максимальна, м	—	—	—	7680	3050
ефективна, м	—	—	—	4790	1100

Торпедне озброєння

«Дредноут» був озброєний п'ятьма підводними 457-мм торпедними апаратами. На «Дредноуті» вперше було встановлено апарати моделі «B». Брус, який висувався з бортового апарата під час пострілу і перешкоджав заклиненню торпеди під час стрільби на ходу, мав електричний привід замість гідравлічного. Кормовий торпедний апарат, який не мав цього бруса, було демонтовано у 1917 році. Кормовий відсік для зберігання бойових частин торпед був перероблений під погріб для зенітних гармат, а 1918 року весь кормовий торпедний відсік використовувався для зберігання зенітних пострілів.

Авіаційне озброєння

У 1918 році за прикладом інших лінійних кораблів планувалося встановити на баштах «A» і «Y» платформи для запуску колісних літаків, але у зв'язку із закінченням війни заплановану модернізацію скасували.

Система управління вогнем

Хоча «Дредноут» створювався для ведення залпової стрільби головним калібром, проте при будівництві він не отримав централізовану систему управління стрільбою, бо її ще не було. Система управління знаходилася у розробці та була доведена до працездатного стану лише у 1914 році. За цих умов прилади управління стрільбою на «Дредноуті» постійно вдосконалювалися і доповнювалися новими. Головним завданням системи управління стрільбою є вироблення кутів наведення гармат. Вертикальний кут наведення (приціл) залежить від потрібної дальності стрільби, а горизонтальний кут наведення (целік) відповідає пеленгу на ціль. Оскільки ціль рухлива, за час польоту снаряда на великих дистанціях необхідно враховувати тимчасову зміну відстані (ТЗВ) та тимчасову зміну пеленгу (ТЗП). З урахуванням ТЗВ та ТЗП прицілювання здійснюється у точку випередження.

У першому варіанті системи управління стрільбою «Дредноута» за пеленгом на ціль задавався візиром, розташованим у коригувальному посту на фор-марсі, попередня дальність до цілі визначалася далекомірним постом на даху сигнальної рубки. Артилерійський офіцер шляхом пристрілювання уточнював дальність. Дані дальності та пеленгу видавалися у центральний (розташований на середній палубі) та резервний артилерійські пости. У артилерійському посту дальність по таблицях стрільби перетворювалася на кут вертикального наведення. Для передачі цього сигналу у башти існували прилади фірми «Віккерс». У так звані задаючі пристрої заносилися кути вертикального і горизонтального наведення. Ці дані передавалися в приймальні прилади у баштах. У баштах були стрілки, що показували поточні кути повороту башт і вертикального наведення гармат. Завданням навідника було поєднати стрілки, тому цей спосіб називається «слідкування за стрілкою» (англ. follow pointer). Після того, як всі гармати корабля отримували однакові кути наведення, здійснювався залп.

На далекомірному посту стояв 9-футовий далекомір (база 2,74 м). Головний та резервний пости знаходилися на середній палубі, вище за головний броньовий пояс. У 1908—1909 році, на пропозицію командира «Дредноута» Бекона, центральний пост було перенесено на палубу нижче, під захист броні. Спочатку для можливості ведення групової стрільби на топах щогл стояли покажчики дистанції до мети для сусідніх кораблів, проте їх демонтували десь у 1910-1911 році. Протягом 1912—1913 року башти були обладнані пристроями для можливості ведення індивідуальної стрільби, а башти «A» та «Y» обладнані як резервні пости управління стрільбою. Приблизно в цей час у башті «A» і на компасному посту були встановлені 9-футові далекоміри, а в коригувальному посту на фор-марсі встановлений гіростабілізований далекомір Арго.

На момент впровадження у флоті приладів управління централізованої стрільби «Дредноут» вже належав до застарілих кораблів, оснащення яких цією технікою йшло в останню чергу. Директор для централізованого управління стрільбою на фор-марсі та столік Дрейєра моделі Mark 1 у центральному посту управління «Дредноут» отримав лише перед травнем 1916 року. Від директора до центрального посту надходила інформація про пеленг, дистанцію до цілі та її курс, дані про похибки прицілювання. З навігаційного посту надходила інформація про власний курс та швидкість. Також враховувалися дані про напрямок та швидкість вітру. Столік Дрейера був аналогом механічного комп'ютера, за допомогою якого проводився розрахунок необхідних кутів вертикального і горизонтального наведення. У 1918 році було встановлено систему Гендерсона. Ця система була обладнана гіроскопом. Навідник замикав ланцюг стрільби. Коли корабель при хитавиці знаходився у вертикальному положенні, прилад автоматично спрацьовував, і проводився залп.

76-мм гармати було поділено на декілька груп. Стрільбою кожної групи керував офіцер, який перебував на одному з постів на топах щогл. По телефону він передавав дані про кути наведення безпосередньо на гармати. Система була простою і показала себе досить ефективною.

Основні модифікації

1908-1909

Центральний артилерійський пост перенесено із середньої на нижню палубу. На його місці встановлено штурманський пост .

1912-1913

Офіцерські пости у баштах ГК обладнані короткохвильовими приймально-передавальними станціями. Башти «A» та «Y» обладнані як резервні пості управління артвогнем.

30 квітня 1913 року

У башті «A» встановлений 9-футовий далекомір з передачею сигналу в систему керування. 9-футовий далекомір F.Q.2 встановлено на компасній платформі.

2 квітня 1914 року

На фор-марсі встановлено систему вказівників напрямку на ціль типу «Evershed»(англ. Evershed Bearing Indicator).

7 червня 1915 року

Фор-марс перебудовано задля встановлення директора управління артилерійським вогнем. На розпірках фок-щогли встановлено платформу для 36-дюймових прожекторів. 9-футові далекоміри F.T. 8 встановлені у баштах «P», «Q», «X» та «Y», у всі башти ГК встановлені візири. Прибрано крила містка. Розпочато встановлення системи віддаленого керування бойовими прожекторами. 76-мм гармати знято з даху башт «A» та встановлено на квартердеку. На юті встановлені дві 57-мм зенітні гармати. Знято кормовий пост управління, що розташовувався на даху сигнальної рубки.

Середина 1916 (під час ремонтів з 24 квітня по 25 травня 1916)

Знято протиторпедні сітки. На фор-марсі встановлено директор управління стрільбою головного калібру, в центральному артилерійському посту встановлено столік Дрейєра моделі Mark I.

Кінець 1916 року

57-мм зенітні гармати замінено на дві 76-мм зенітні гармати.

27 січня 1917 року

Зверху 25-мм броні середньої палуби над погребами настелений додатковий 19-мм шар броні.

19 серпня 1917 року

У дверях погребів встановлені полум'янепроникні люки. Чотири 36-дюймові прожектори перенесені на майданчик на верхівці кормової щогли, під нею влаштований пост управління. Знятий кормовий торпедний апарат. Верхній погріб 76-мм гармат перероблений на пост управління. Установки двох 76-мм гармат на юті перероблені в зенітні. Індикатори пеленгу встановлені на 76 мм зенітні гармати. Розпочато підготовку до встановлення системи управління стрільбою Гендерсона та гірокомпасів Сперрі.

1917

Шкали кутів повороту нанесені на барбетах башт «A» та «Y»[.

1917-1918

З містка прибрано семафор.

31 грудня 1918 року

Розпочаті, але не закінчені наступні роботи. Встановлення екранів проти вітру на директор управління стрільбою. Набір відкритих оглядових люків на башті. Заміна у башті «A» далекоміра F.T.8 на 9-футовий F.T.24. Завершення встановлення системи управління стрільбою Гендерсона та гіроскопів Сперрі. Переміщення далекоміра Арго на задній край майданчика на фор-марсі. Очищення простору для вільного повороту платформ для зльоту колісних літаків на баштах «A» та «Y». Встановлення нових 36-дюймових прожекторів.

Будівництво

На той час королівські верфі будували швидше і з кращим дотриманням вагової дисципліни, ніж приватні корабельні. Будівництво «Дредноута» доручили Королівській верфі в Портсмуті, яка будувала кораблі швидше за інші королівські верфи. 23 грудня 1904 року головним конструктором верфі на зміну Гарду було призначено Мітчелл, який надалі вніс свій внесок у прискорення будівництва «Дредноута». Загальна контрактна вартість будівництва корабля склала 1672483 фунти стерлінгів, гармат - 113200 фунтів стерлінгів.

4 жовтня 1905, 2 дні після закладки. Майже всі нижні частини шпангоутів на своїх місцях, частково скріплені заклепками

7 жовтня 1905, 5 днів після закладки. Усі шпангоути та бімси для встановлення броньової палуби на своїх місцях

36 днів після закладання. Встановлено майже всі броньові плити на скосах та горизонтальній частині броньової палуби та більшість бімсів під головну палубу.

Офіційно «Дредноут» було закладено 2 жовтня 1905 року. Але фактично заготівельні роботи почалися на початку травня 1905 року. На момент закладки більша частина розкроєного листового матеріалу вже знаходилася на стапелі. Під безпосереднім керівництвом Фішера було вжито організаційних заходів, що дозволили досягти дуже високого темпу робіт. До офіційної дати закладання на будівництві вже працювало 1100 осіб. Трудовий тиждень робітників тривав шість днів з 6 ранку до 6 вечора. Було організовано своєчасне підвезення матеріалів. 2 жовтня 1905 року на стапелі, оточеному лісами і цільноповоротними кранами, вже стояв кістяк майбутнього корабля — коробчаста кільова балка, частини зовнішньої обшивки, днищові і скулові стрінгери, виведені флорні і бракетні шпангоути до рівня нижнього шельфу. У кормовій частині було встановлено дві внутрішні поперечні перебірки.

Після офіційної дати закладання кількість працюючих було доведено до 3 тис. осіб. Фішер наполягав на організації другої зміни, але в такому разі довелося б зібрати на стапелі 6 тис. осіб із загальних 8 тис. працівників корабельні. Це змусило б зупинити інші будівельні та ремонтні роботи, і тому від цієї ідеї відмовилися. Для спрощення заготівельних операцій ще на етапі підготовки робочих креслень було значно зменшено кількість типорозмірів сталевих профілів. Кількість товщин сталевих листів також було зведено до мінімуму. Вжитих заходів виявилося достатньо, щоб встановити не побитий до сьогодні рекорд темпів будівництва великого корабля. 10 лютого 1906 року «Дредноут» був спущений на воду. Церемонію проводив король Едуард VII. А вже 3 жовтня 1906 року корабель увійшов до складу флоту. Отже, офіційно термін його будівництва становив один рік і один день.

Якщо рахувати від дати укладання першого листа на стапель, з травня 1905 року, до грудня 1906 року, коли було завершено підготовку «Дредноута» до атлантичного походу, вийде 20 місяців. А якщо рахувати до дати введення в дію як бойової одиниці, то і всі 23. Але навіть цей термін є визначним результатом, враховуючи кількість застосованих на кораблі принципово нових рішень.

Випробувальний похід

Ще 2 липня 1906 року на корабель був призначений його командир - кептен Реджінальд Бекон, який раніше був членом комітету зі створення нового лінкора. У жовтні — листопаді 1906 року «Дредноут» пройшов випробування на роботу машин, на мореплавність та керованість. Корабель почали готувати до великого походу повз Атлантику, головною метою якого була перевірка основних якостей паротурбінного бойового корабля. У грудні 1906 року завершили довідні роботи та набрали повний штат екіпажу. Напередодні Нового року «Дредноут» пройшов докування.

5 січня 1907 року, після завантаження всіх запасів, корабель вийшов з Портсмута. Його курс лежав на Ерозабей (англ. Arosa Bay) Іспанії. Після цього лінкор попрямував до Гібралтару, де поповнив запаси, після чого вийшов у Середземне море. Обійшовши Сардинію, «Дредноут» проминув Гібралтар і вирушив на Трінідад. 3430 миль від Гібралтару до Тринідаду лінкор пройшов із середньою швидкістю 17 вузлів, прибувши до пункту призначення 5 лютого 1907 року.

Розташована на Тринідаді величезна закрита бухта була обрана для проведення випробувань швидкісних та маневрених якостей лінкору та проведення артилерійської стрільби. Базуючись на Порт-оф-Спейн, «Дредноут» провів шість тижнів у безперервних випробуваннях та навчаннях. Крім різних маневрів, тренування гарматних розрахунків та проведення стрільб, були проведені прожекторні навчання, заняття з встановлення та прибирання протиторпедних сіток та багато іншого. Зворотний перехід до Англії пройшов з 18 по 23 березня - було подолано 3980 миль із середньою швидкістю 17 вузлів. При цьому швидкість була вимушено обмежена через ушкодження лівого руля.

Після походу Бекон надав доповідь Адміралтейству. Було запропоновано низку удосконалень, у тому числі встановлення сильніших моторів на вугільні лебідки, але загалом він охарактеризував «Дредноут» як винятково вдалий проект. Турбінна установка без серйозних поломок витримала похід у 10 000 миль. Традиційна установка з поршневими машинами якби і витримала подібний похід, то потребувала б повної переборки механізмів.

Навесні 1907 року Фішер представив новітній лінкор членам парламенту, делегаціям громадських організацій та пресі. Це був зоряний час «Дредноута» — усі газети були заповнені хвалебними відгуками, а від бажаючих відвідати корабель не було відбою. {{cite web}} {{sfn}}

Командири корабля

• з 2 липня 1906 - кептен Реджинальд Бекон(англ. Reginald Bacon)
• з 12 серпня 1907 року кептен Чарльз Медден Чарльз Медден(англ. Charles Madden)
• з 1 грудня 1908 по 24 лютого 1909 - кептен Чарльз де Бартоломе (англ. Charles Martin-de-Bartolomé)
• з 1 грудня 1908 - кептен Арчібальд Мур (англ. Archibald Gordon Henry Wilson Moore)
• з 30 липня 1909 - кептен Герберт Річмонд (англ. Herbert William Richmond)
• з 28 березня 1911 - кептен Сідні Фрімантл (англ. Sydney Robert Fremantle)
• з 19 грудня 1912 - кептен Вілмот Ніколсон (англ. Wilmot Stuart Nicholson)
• з 10 червня 1914 - кептен Вільям Алдерсон (англ. William John Standly Alderson)
• з 19 липня 1916 - кептен Джон Макклінток (англ. John William Leopold McClintock))
• з 1 грудня 1916 - кептен Артур Д'Ает (англ. Arthur Cloudesly Shovel Hughes D'Aeth)
• з січня 1918 - кептен Томас Вардл (англ. Thomas Erskine Wardle)
• з 20 квітня 1918 по 5 жовтня 1918 - кептен Мауріціо Фітцморіс (англ. Maurice Swynfen Fitzmaurice)
• з 25 лютого 1919 по 31 березня 1920 - кептен Роберт Коппінгер (англ. Robert Henry Coppinger)

Служба

HMS Dreadnought у 1906 році

Невдовзі після повернення з експериментального походу «Дредноут» був прийнятий на службу як флагман Норської дивізії (англ. Nore Division) новосформованого Флоту метрополії і в квітні на ньому підняв прапор командуючий флотом, віце-адмірал Френсіс Бріджмен . «Дредноут» залишався флагманом Флоту Метрополії до 1911 року, коли він був переведений 1-у дивізію лінкорів як рядовий корабель. Майже всю свою кар’єру він провів у рідних водах, за винятком навчань флоту біля атлантичного узбережжя Іспанії та коротких візитів до Середземного моря у 1907 та 1913 роках.

Наприкінці 1912 року лінкор був переведений до 4-ї ескадри лінкорів і став її флагманом. Він залишався у 4-й бойовій ескадрі, спочатку у складі Флота Метрополії, а потім після початку війни у сформованому Гранд-фліті до липня 1916 року, коли його було відправлено на південь як підкріплення для 3-ї ескадри лінкорів в Шірнессі. «Дредноут» повернувся до Скапа-Флоу у склад 4-ї бойової ескадри у травні 1918 року.

Під час війни служба «Дредноута» була порівняно рутинною. Він ніколи не застосовував головний калібр по супротивнику. «Дредноут» навіть не приймав участі у Ютландській битві, тому що з 18 квітня по 22 червня перебував на ремонті у Розайті.

Єдина нагода відзначитися представилася лінкору 18 березня 1915 року. Після відпрацювання спільного маневрування з Гранд-Флітом 4 ескадра з «Дредноутом» у складі поверталася на резервну базу в Кромарті. О 12:28, коли «Дредноут» вже досить далеко відійшов від основних сил Гранд-Фліту, лейтенант-командер Пірсі помітив на відстані близько 8 кбт (1300 м) перископ підводного човна. Лінкор розвернувся на субмарину та збільшив швидкість до 17,5 вузлів. На субмарині, мабуть, «Дредноут» не помітили і вона продовжувала йти дещо нестабільним курсом, перерізаючи курс лінкора, переходячи з лівого на правий борт. З відстані 3 кбт було відкрито вогонь з 76-мм гармат, але безуспішно. О 12:35 човен все ще йшов колишнім курсом і «Дредноут» пішов на таран. Удар форштевнем «Дредноута» припав на першу чверть корпуса човна у правий борт. На мить носова частина човна з'явилася з води і британцям вдалося розібрати її номер — «U-29». За успішний маневр лінкор отримав подяку командувача Гранд-Фліта адмірала Джелліко. Підводний човен «U-29» пішов на дно з усім екіпажем. Її командиром був ас-підводник Отто Веддіген, який раніше командував підводним човном «U-9» і на початку війни потопив за один день три британські броненосні крейсери — «Абукір», «Хог», «Крессі», також 15 жовтня 1914 року «U-9» під командуванням Веддігена потопила четвертий британський крейсер «Хоук».

Крім цього епізоду «Дредноут» декілька разів у 1917-1918 роках застосовував свою зенітну артилерію проти германської авіації, яка здійснювала рейди на Чатам та Лондон. Наприкінці 1918 року «Дредноут» перебував на ремонті у Розайті. На ньому, як і на інших британських лінкорах, планувалося встановити на кінцевих баштах платформи для зльоту літаків, проте у зв'язку із закінченням війни всі роботи було припинено.

12 січня 1919 року «Дредноут» виведено в резерв, після чого він перебував у Розайті. З 25 лютого використовувався як тендер лінкору «Геркулес». 31 березня 1920 року включений до списку кораблів на продаж. 9 травня 1921 року його було продано на злам фірмі «T. W. Ward» за 44 750 фунтів стерлінгів. 2 січня 1923 року переведений до Інверкітингу, де й був розібраний на метал.

Оцінка проекту

«Дредноут» у 1907 році

При проектуванні «Дредноута» кораблебудівники були зв'язані жорстким обмеженням зростання водотоннажності. Лорд Фішер, бажаючи продемонструвати переваги його концепції лінійного корабля, прагнув показати, що ці переваги ґрунтуються не на простому збільшенні розмірів корабля, а на якісно новому підході до проектування. Зважаючи на це зростання вартості і водотоннажності «Дредноута» мало укладалося у рамки типового зростання цих параметрів, що спостерігалося при будівництві минулих серій британських броненосців. Так, кораблі типу «Кінг Едуард VII» мали водотоннажність 16 350 т і вартість £ 1 475 075, а наступні за ними типу «Лорд Нельсон» - 16 500 т (зростання 1,5 %) і 1 651 339 £ (зростання 12 %), а «Дредноут » - 17 900 т (зростання 8%) і £ 1 783 883 (зростання 8%). Лінійний корабель як такий є результатом балансу озброєння, захисту та швидкості. Через обмеження водотоннажності конструкторам «Дредноута» довелося насамперед посилити озброєння та підвищити швидкість, пожертвувавши зростанням захисту.

Принциповою відмінністю проекту «Дредноута» від попередніх проектів броненосців стала артилерія. На кораблі, цілком порівнянному по водотоннажності з класичними ескадреними броненосцями, вдалося розмістити десять 305-мм гармат. У той час броненосці Великобританії та інших країн несли лише чотири важкі гармати та скорострільні гармати проміжного калібру. Самі собою гармати «Дредноута» не були чимось видатним. Це були такі ж 45-каліберні гармати, як і на останніх британських броненосцях типу «Лорд Нельсон». Головною відмінністю було те, що у бортовому залпі «Дредноута» брало участь 8 гармат — удвічі більше, ніж у «Лорда Нельсона».

Відверто невдалою стороною проекту був протимінний калібр. 76-мм гармат було недостатньо для завдання істотних пошкоджень сучасному есмінцю і в кращому випадку можна було розраховувати на зрив виходу його в торпедну атаку. Також невдалим було й розміщення гармат. Встановлені на палубі гармати зняли ще ранньому періоді служби. Розташовані на баштах головного калібру також викликали масу нарікань, тому у наступних проектах британських лінкорів їх замінили на 102-мм гармати у надбудовах.

Другою «родзинкою» проекту стала висока швидкість та використання турбін. Турбіна в порівнянні з паровою машиною мала меншу економічність на крейсерській ході, проте водночас мала і низку безперечних переваг. При рівній потужності турбінна установка мала меншу вагу, меншу вартість і її обслуговування вимагало менше людей. Застосування турбін дозволило заощадити 600 т на масі машинної установки та 1000 т водотоннажності. Крім того, турбінна енергетична установка мала більшу надійність і меншу шумність. Під час випробувального походу турбінна установка повністю підтвердила свою надійність. Корабель з поршневими машинами міг витримати 7000-мильний похід, проте після нього знадобилася б повна перебірка механізмів.

В умовах обмеження зростання водотоннажності витрата ваги на бронювання «Дредноута» йшло за залишковим принципом. І хоча його конструктор Філіп Вотс доводив, що захист «Дредноута» за рахунок перерозподілу броні був еквівалентним захисту «Лорда Нельсона», місцями він був явно слабше. Критикувалася відмова від верхнього броньового поясу. Частково це виправдано тим, що на «Лорді Нельсоні» він захищав систему подачі башт проміжного калібру. На «Дредноуті» башти головного калібру мали індивідуальний захист, і потреби у цьому не було. Але при цьому захист також втратили димарі, що знижувало бойову стійкість лінкора. На «Дредноуті» було посилено протиторпедний захист шляхом встановлення броньових екранів у районі погребів, але платою за це стало зниження товщини головного поясу з 305 до 279 мм. До того ж головний броньовий пояс висотою складався з двох шарів плит, і верхній шар плит мав товщину 203 мм. При повному навантаженні 279-мм пояс йшов під воду, і, якби «Дредноут» вступав у бій одразу після виходу з бази, його борт прикривала б лише 203 мм броня. Однак зазвичай британські лінкори вступали в бій після суттєвої витрати вугілля, коли за рахунок спорожнення вугільних бункерів нижній шар плит виходив із води]. Від «Лорда Нельсона» «Дредноут» успадкував досить дивну особливість бронювання району погребів головного калібру. У районі носової башти головного калібру головний пояс зменшувався до 229 мм. А в районі кормової башти головний пояс закінчувався на середині барбету, і далі йшов пояс лише 102-мм товщини. Це значно послаблювало захист погребів кінцевих башт, при цьому заощаджувало всього приблизно 15 т броні і навряд чи це могло виправдовувати таке рішення. Таке зменшення броні головного поясу у районі погребів також було наступному проекті лінкорів типу «Беллерофон» і перших типах лінійних крейсерів, але далі вже не використовувалося.

«Дредноут» проектувався з урахуванням зростаючих дистанцій бою, проте його конструктори не змогли передбачити зростання цих дистанцій до 60—70 кбт. Захист «Дредноута» явно було розраховано на настильні траєкторії вогню. На дистанціях 60—70 кбт й вище, які стали звичайними під час Першої Першої світової, траєкторія падіння снарядів ставала навесною. Недоліками бронювання у такій ситуації ставали зниження товщини барбетів за броньовим поясом, відсутність носового траверзу та досить тонкі броньові палуби. Після Ютландського бою палуби англійських лінкорів у районі погребів терміново були посилені додатковим шаром брони.

«Дредноут» був побудований за феноменально короткий час - „за один рік і один день“ згідно з офіційним формулюванням. Незважаючи на те, що цього результату було досягнуто завдяки тому, що роботи на стапелі було розпочато задовго до офіційної закладки, справжній час, витрачений на будівництво, все одно був рекордним для такого великого корабля.

Видатна концепція та кількість впроваджених на цьому кораблі новинок, особливо єдиний головний калібр та 21-вузлова швидкість, зробили «Дредноут» епохальним кораблем. Його конструкція була якісно новою, а його ім'я стало узагальнюючим. Усі наступні лінкори, побудовані за цією концепцією, почали називати «дредноутами».

Водночас сам факт будівництва «Дредноута» отримав чимало критики. Британія, яка дотримувалася «дводержавного стандарту», мала найбільший у світі флот броненосців. Поява якісно нового корабля зробила морально застарілими усі побудовані до цього броненосці, позбавивши Британію її переваги на морі. Через це Британії потрібно було будувати лінійний флот наново, що давало флоту кайзерівської Німеччини шанс наздогнати англійський флот за кількістю лінійних кораблів. У 1900-х роках такий стан речей призвів до напруженої гонки морських озброєнь. Кожен наступний лінкор прагнули побудувати сильніше за попередній, так що перед початком Першої світової війни це призвело до появи «супердредноутів» із гарматами калібру 343—381 мм. Але, як вірно зауважував лорд Фішер, ідея лінкора з однокаліберною артилерією на той час вже витала у повітрі. Італієць Куніберті запропонував свій проект швидкохідного лінкора, а американці навіть встигли замовити свої перші однокаліберні лінкори типу «Мічіган» раніше за британців — у березні 1905 року. Поява кораблів з таким озброєнням була лише справою часу, а Фішер передбачив ці події, дозволивши Британії стати лідером у гонці морських озброєнь.

Аналоги

Розріз по міделю капітальних кораблів, закладених у 1905—1907 роках
броненосець «Лорд Нельсон»  Велика Британія	лінкор «Дредноут»  Велика Британія	лінкор «Вестфален» типу «Нассау»  Німецька імперія

«Саут Керолайна»

У США лінкор із єдиним калібром артилерії розроблявся в той же час, коли британці проектували «Дредноут». Конгрес виділив кошти на два нові лінкори «Саут Керолайна» та «Мічиган» навіть раніше Великобританії — 3 березня 1905 року. Але на відміну від британського корабля роботи над новим американським проектом велися неспішно. Етап ескізного проектування США було завершено 26 червня 1905 року. Детальне проектування велося з липня по листопад 1905, а креслення були затверджені 23 листопада 1905 року. Кошти на будівництво були виділені у межах 1906 фінансового року, що закінчується 30 червня 1906, проте закладка відбулася тільки у грудні 1906 року. Таким чином, на час вступу до ладу пари американських лінкорів у Великій Британії вже було побудовано чотири дредноути і три лінійні крейсери.

До моменту виділення коштів ВМС США не змогли обґрунтувати збільшення водотоннажності, тому «Мічігани» будувалися з лімітом, що діяв для броненосців - 16 000 дов. т. Ця обставина і зумовила слабкість проекту у порівнянні з «Дредноутом». «Саут Керолайна» несла вісім 305-мм гармат проти десяти на «Дредноуті». Гармати подібно до «британця» розташовувалися у двогарматних баштах, проте задля економії водотоннажності американський конструктор Вашингтон Кепс розташував їх за вигіднішою лінійно-піднесеною схемою — по дві башти на носі та кормі, одна над іншою. Ця схема, що надалі застосовувалася майже на лінкорах, дозволила американському кораблю мати ті ж вісім гармат у бортовому залпі, що й у «Дредноута».

Так само, як і на британському лінкорі, протимінний калібр був представлений 76-мм гарматами. Їхня ефективність була явно недостатньою і всі наступні американські лінкори отримали протимінну артилерію калібру 127 мм.

Обмеження водотоннажності призвело до того, що на лінкорах типу «Саут Керолайна» в деяких місцях товщина броні була зменшена у порівнянні з броненосцями типу «Коннектикут». Тим не менш, товщина головного броньового поясу становила ті ж 279 мм, збільшуючись у районі погребів до 305 мм. Багато уваги було приділено конструктивному підводному захисту. Самі американці вважали, що за глибиною та завдяки однорідності, що було обумовлено відмовою від бортових башт, вона виглядала привабливішою, ніж на європейських кораблях.

Головною вадою американського проекту була низька швидкість ходу. Американські конструктори, які не мали достатнього досвіду роботи з турбінами і були поставлені перед необхідністю втиснути силову установку в обмежений об'єм, вибрали для нового лінкора парові машини і дуже скромну швидкість 18 вузлів (33,3 км/год), таку ж як у броненосців того часу. У цих обставинах проект досить скромно оцінювався європейськими фахівцями, а у роки війни «Сайт Керолайни» діяли разом із старими броненосцями у домашніх водах і не були відправлені до Європи.

«Нассау»

У Німеччині до проектування лінкорів з єдиним калібром приступили пізніше британців та американців. Перший проект лінкора з єдиним калібром (вісім 280-мм гармат) датується жовтнем 1905. Відповіддю на британський «Дредноут» стали чотири лінкори типу «Нассау» програми 1906 року. За попередніми розрахунками нові німецькі кораблі виходили значно більшими за попередні броненосці типу «Дойчланд». На щастя для Імператорського флоту, Німеччина на початку XX століття проводила велику програму розвитку інфраструктури - поглиблення портів та каналів, розширення баз та корабелень. Тому на початок «дредноутної лихоманки» виробничі потужності були готові до будівництва більших кораблей. Завдяки зусиллям військово-морського міністра Тірпіца значно зросли бюджетні фонди, що виділялися на будівництво, — кожен лінкор типу «Нассау» коштував скарбниці 37 млн рейхсмарок проти 23 млн у типу «Дойчланд». Завдяки цим обставинам німецькі конструктори не були скуті обмеженням у водотоннажності і перший німецький дредноут виявився більшим за британський на 700 т нормальної водотоннажності.

Незважаючи на те, що у якості головного калібру розглядалися і 305-мм гармати, німецькі конструктори зупинили свій вибір на 280-мм калібрі. Нові 45-каліберні гармати з новим бронебійним снарядом мали бронепробивність у дульного зрізу 889 мм сталевої плити, що вважали достатнім. Враховуючи незадовільну якість британських снарядів та велику товщину броні на німецьких лінкорах, німецькі фахівці вважали 280-мм гармати «Нассау» еквівалентними 305-мм гарматам «Дредноута».

За рахунок меншої ваги німецьким інженерам вдалося розмістити на новому лінкорі дванадцять 280-мм гармат у шести двогарматних баштах. Тоді у німецькому флоті враховувалася можливість «звалища» у бою, тому висувалося вимога забезпечення максимально можливого вогню у різних напрямах. Також вважалося, що потрібно забезпечити «вогневий резерв» — можливість під час виведення з ладу гармат одного борту мати можливість використовувати непошкоджені гармати іншого борту. Тому було обрано гексагональне розміщення башт, визнане пізніше нераціональним. Через це бортовий залп німецького лінкора становив ті ж самі вісім гармат, що і в «Дредноута».

На «Нассау» стояла протимінна артилерія двох калібрів – 150 та 88 мм. І якщо з досвіду війни 88 мм гармати були визнані як малоефективні, то 150-мм гармати виявилися кращими, ніж 76-мм і 102-мм гармати британських лінкорів, пристосовані для відбиття торпедних атак і застосовувалися потім на всіх наступних дредноутах Німецької імперії.

Німці, як і американці, не ризикнули встановлювати на своїх дредноутах парові турбіни, залишивши парові машини. Важливою обставиною, що вплинула на цей вибір, стало те, що використання парових машин забезпечувало меншу довжину машинних відділень і більшу економічність силової установки. Максимальна проектна швидкість була встановлена у 19 вузлів, і за цим показником німецький дредноут поступався британському опоненту. Основною зоною дії для німецьких лінкорів мало стати Північне море, тому вимоги до морехідності були невисокими, висота борту, а відтак і відносна маса корпусу, були меншими.

Починаючи з «Нассау» характерною рисою німецьких лінкорів стають сильне бронювання та гарний конструктивний підводний захист. У Нассау головний пояс мав товщину 270 мм, а на наступних кораблях серії його товщина була збільшена до 290 мм. При цьому бронювання розподілялося по більшій площині і мало більшу товщину. Розуміючи небезпеку торпедно-мінної зброї, німецькі кораблебудівники приділили багато уваги захисту від підводних вибухів. Лінкори отримали суцільну протиторпедну перебірку з суднобудівної сталі товщиною 30 мм по всій довжині машинно-котельних відділень і розвинену систему боротьби за живучість.

	«Коннектікут»  США	«Дойчланд»  Німецька імперія	«Лорд Нельсон»  Велика Британія	«Дредноут»  Велика Британія	«Саут Керолайна»  США	«Нассау»  Німецька імперія
Закладений	1903	1903	1905	1905	1906	1907
Введенний у стрій	1906	1906	1908	1906	1910	1909
Водотоннажність нормальна, т	16 256,6	13 191	16 090	18 400,5	16 256,6	18 873
Повне, т	17 983,9	14 218	17 820	22 195,4	17 983,9	20 535
Тип ЕУ	ПМ	ПМ	ПМ	ПТ	ПМ	ПМ
Проектна потужність, к. с.	16 500	16 000	16 750	23 000	16 500	22 000
Проектна максимальна швидкість, вуз.	18	18	18	21	18	19
Дальність, миль (на швидкості, вуз.)	6620 (10)	4800 (10)	?	6620 (10)	5000 (10)	9400 (10)
Бронювання, мм
Пояс	279	225 (240)	305	279	279 305 в районі погребів	270 (290)
Верхній пояс	179—152	160 (170)	203	—	—	160
Палуба	38—76	40	25—76	35—76	38—63	55—80
Башти	305	280	305	279	305	280
Барбети	254	280?	305	279	254	265
Рубка	229	300	305	279	305	400
Схема розташування ГК
Озброєння	2×2 — 305-мм/45 4×2 — 203-мм/45 12×1 — 178-мм 20×1 — 76-мм 4 ТА	2×2 — 280-мм/40 14×1 — 170-мм/40 20×88-мм/35 6 ТА	2×2 — 305-мм/45 10×234-мм/50 24×76-мм 2×47-мм 5 ТА	5×2 — 305-мм/45 27×1 — 76-мм 5 ТА	4×2 — 305-мм/45 22×1 — 76-мм 2 ТА	6×2 — 280-мм/45 12×1 — 150-мм 14×1 — 88-мм 6 ТА

Посилання

• H.M.S. Dreadnought (1906) [Стаття «Дредноут» на сайті «The Dreadnought Project»]. www.dreadnoughtproject.org (англ.).

Примітки

Коментарі

Посилання на джерела

Література

англійською

• Brown, David. The Grand Fleet: Warship Design and Development 1906–1922. — London : Caxton Editions, 2003. — 175 p. — ISBN 1-84067-531-4.
• David K Brown. The Design and Construction of the Battleship Dreadnought / ed. John Roberts // Warship Volume IV. Issue No 13. — Conway, 1980. — ISBN 978-0851772059.
• Burt R. A. British Battleships of World War One. — London : Arms and armor press, 1986. — 344 p. — ISBN 0-85368-771-4.
• Conway's All The Worlds Fighting Ships, 1906—1921 / Gray, Randal (ed.). — London : Conway Maritime Press, 1985. — 439 p. — ISBN 0-85177-245-5.
• Friedman N. U.S. Battleships: An Illustrated Design History. — Annapolis, Maryland, U.S.A. : Naval Institute Press, 1985. — ISBN 0-087021-715-1.
• Massie Robert. Dreadnought: Britain, Germany, and the Coming of the Great War. — New York : Random House, 1991. — ISBN 0-394-52833-6.
• Parkes, Oscar. British Battleships, «Warrior» 1860 to «Vanguard» 1950: A History of Design, Construction, and Armament. — Revised edition. — Naval Institute Press, 1990. — 701 p. — ISBN 1-55750-075-4.
• Roberts, John. The Battleship Dreadnought. — London : Annapolis, Maryland, 2001. — (Anatomy of the Ship) — ISBN 1-55750-057-6.

російською

• Виноградов С. Е. Линейный корабль «Дредноут». — Моделист-конструктор, 1996. — 32 с. — (Морская коллекция№ 6)
• Мандель А. В., Скопцов В. В. Линейные корабли Соединенных Штатов Америки. Часть I. Линкоры типов «South Carolina», «Delaware», «Florida» и «Wyoming». — СПб. : издание альманаха «Корабли и сражения», 2002. — (Боевые корабли мира)
• Паркс, Оскар. Линкоры Британской империи. Том 6. Огневая мощь и скорость. — СПб. : Галея Принт, 2007. — 110 с. — ISBN 978-5-8172-0112-3.
• Печуконис, Н. И. Дредноуты кайзера. Стальной кулак имперской политики. — М. : Военная книга, 2005. — ISBN 5-902863-02-3.
• Мужеников В. Б. Линейные корабли Германии. №1. — СПб. : Издатель Р. Р. Муниров, 2005. — 92 с. — (Боевые корабли мира) — ISBN 5-902863-02-3.