Карміне Крокко

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карміне Крокко
Псевдо Donatelli і Donatello
Народився 5 червня 1830(1830-06-05)
Ріонеро-ін-Вультуре, Провінція Потенца, Базиліката, Італія
Помер 18 червня 1905(1905-06-18)[1] (75 років) або 8 (21) червня 1905 (75 років)
Портоферрайо, Провінція Ліворно, Тоскана, Італія
Країна  Королівство Італія
 Королівство Обох Сицилій
Діяльність військовослужбовець, розбійник, солдат
Знання мов італійська[1]
Роки активності з 1852

Карміне Крокко (італ. Carmine Crocco; 5 червня 1830(1830червня05), Ріонеро-ін-Вультуре, Королівство обох Сицилій — 18 червня 1905, Портоферрайо, Королівство Італія), відомо також як Донателло[2] (італ. Donatello) або Донателлі (італ. Donatelli) — італійський розбійник. Спочатку був солдатом в армії Бурбонів, пізніше перебував на службі у Джузеппе Гарібальді та, невдовзі після об'єднання Італії, сформував армію з двох тисяч осіб, зробивши її найзгуртованішим і небезпечним загоном у південній Італії та став найгрізнішим воєначальником на боці Бурбонів. Він був відомий своїми партизанськими тактиками, як-от відсікання водопостачання, знищення млинів, різання телеграфних проводів і засідки на відсталі групи військ противника. Хоча деякі автори XIX і початку XX століття вважали його «злим злодієм і вбивцею» або «жорстким злодієм, вульгарним вбивцею», починаючи з другої половини XX століття багато хто (особливо прихильники ревізіоністського Рісорджименто) почав розглядати його у новому світлі, як "двигун селянської революції "і «опірника ante litteram, одного з найблискучіших військових геніїв, яких знала Італія». Сьогодні багато людей з південної Італії, зокрема, у його рідному регіоні Базиліката вважають його народним героєм.

Ранні роки[ред. | ред. код]

Карміне народився у Ріонеро-ін-Вультурі, тоді — у Королівстві обох Сицилій. Батько Франческо Крокко був слугою в благородному сімействі Сантаджело, мати Марія Джерарда Сантомауро; у сім'ї було п'ятеро дітей. Дядько Мартіно воював в Іспанії у складі наполеонівської армії. Втративши ногу, він повернувся на батьківщину, саме він навчив Карміні грамоти та прищепив інтерес до військової служби. Також ще у ранній юності Карміне придбав стійку ворожість до вищих класів, через історію з його братом. Його побив дон Вінченцо — глава сім'ї, в якій служив, за вбивство собаки, яка схопила курку Крокко. Його спробувала захистити вагітна мати, у якої у результаті стався викидень[3]. У замаху на шляхетного сеньйора звинуватили батька — Франческо Крокко, та, попри недоведеність звинувачення у суді, ув'язнили[2].

Після цих подій Карміне з братом Донато перебрався до Апулії, де найнявся пастухом. У 1845 році представилася можливість повернутися у рідні місця: під час повені на річці Авфід він врятував життя Джованні Аквілекья з Ателли, знатному дворянину, і отримав за це 50 дукатів. Повернувшись у Ріонеро, Карміне Крокко зумів знайти роботу — наймитом у селян, а зять Аквілек'ї — дон П'єтро Гіністреллі — зміг домогтися звільнення Франческо Крокко[4]. Глава сім'ї не виніс умов ув'язнення, і Карміне став главою сім'ї. Він, як і раніше, займався селянською працею. Тут відбулося його примирення з доном Фердинандо — сином дона Вінченцо, який запропонував сімейству Крокко гроші на компенсацію образи та шкоди, Карміне вони були потрібні, щоб відкупитися від військової служби. З цими умовами дон Фердинандо погодився, але 15 травня 1848 року під час революційних подій його вбили. Карміне Крокко довелося вступати в королівську армію, в сім'ї розпоряджалася сестра Розіна[4].

Поза законом[ред. | ред. код]

Військова служба Карміне Крокко тривала недовго: після вбивства товариша у бійці він дезертував[5]. Повернувшись додому, він дізнався, що його сестра Розіна відкинула залицяння місцевого дворянина дона Пеппіно. Той, не стерпівши образи, став поширювати ганебні чутки, після чого Карміне підстеріг дворянина у заміському маєтку, де він мав звичку грати в карти. Після того, як дон Пеппіно вдарив Карміне батогом, Крокко зарізав його та втік[4]. Цей випадок описують у літературі з «Автобіографії» Крокко, проте її редактор Еудженіо Макка спробував провести розслідування, і сумнівався у правдивості повідомленої історії[6].

Втікши у Форенцу, Карміне зібрав банду, яка займалася здирством і грабежем. Спробувавши повернутися додому, 13 жовтня 1855 року його заарештували, і він пробув за ґратами близько чотирьох років. У ніч з 13 на 14 грудня 1859 року він утік, і ховався на околицях Монтікьо та Лагопесолі[7].

У гарібальдійців і легітимістів[ред. | ред. код]

Джузеппе Карузо

У травні 1860 року Гарібальді почав свій похід на Сицилію, і вже в серпні почав похід на Неаполь[8]. Гарібальді оголосив про амністію розбійникам і дезертирам за умови вступу до військової служби; Карміне Крокко вирішив приєднатися до його військ. Він брав участь у битві при Вольтурно, виявив велику мужність, але не був нагороджений, а, навпаки, знову заарештований[9]. Він був поміщений у в'язницю Черіньоли, проте зміг зв'язатися з родичем Фортунато, який добився його визволення. Розчарований у новому Італійському королівстві, Крокко пішов на службу до легітимістів. У Базилікаті він отримав від місцевого духовенства та дворян кошти, достатні для наймання 2000 добровольців під прапором Бурбонів[10].

«Виправна в'язниця у Портоферрайо». Картина Телемако Синьоріні, 1890 рік. Крокко показаний першим праворуч

За 10 днів загін Крокко зміг зайняти всю територію Вультури. При цьому чинилося всіляке насильство: політики-ліберали та багаті поміщики зазнавали пограбування, їх викрадали за викуп або вбивали найжорстокішим чином. Широкі верстви населення сприймали Крокко як героя, і підтримували його[11]. 7 квітня 1861 року загін Крокко зайняв Лагопесоле, а наступного дня — Ріпакандіду. При взятті чергового села чи містечка, гарнізони Національної гвардії винищувалися, а скарбниця конфіскувалась. При взятті Венози 11 квітня було вбито колишнього карбонарія Франческо Нітті — діда майбутнього прем'єр-міністра[12]. У Лавелло військово-польовим судом було страчено 27 «лібералів»; із захоплених 7000 дукатів, 6500 було розподілено серед членів загону. Крокко успішно діяв і в Кампанії, і в Апулії[13].

Не бажаючи втрачати ініціативи, бурбонівський уряд направив для взаємодії з Крокко іспанського генерала Хосе Борхеса; відносини з-поміж них відразу ж склалися. Борхес хотів зміцнити дисципліну та використати загін Крокко для взяття Потенци — опори італійської армії у Базилікаті. Крокко побоювався втратити владу. Приблизно у той же час прибув французький агент Огюстен де Лангле, який також доставив кошти й озброєння. За допомогою Борхеса та де Лангле Крокко почав захоплення сіл з метою призову рекрутів, принагідно оточуючи Потенцу з усіх боків. Однак до штурму так і не дійшло через конфлікт між Лангле та Борхесом. Під час відступу до Монтікьо Крокко посварився з Борхесом і дезертував, повернувшись до грабежу та здирництва. Його головною базою був Молізе в Апулії. Йому запропонували почесну капітуляцію, але відмовився. Однак невдовзі його зрадив помічник Джузеппе Карузо, при захопленні банди Крокко п'ємонтськими військами було багато жертв. Сам Крокко не потрапив у руки жителів півночі, і втік до Папської області, розраховуючи на допомогу Пія IX[14].

Кінець життя. Пам'ять[ред. | ред. код]

Папська влада схопила його у Веролі, і доставила до римської в'язниці. Після утворення Італійського королівства нова влада судила його, та 11 вересня 1872 року був засуджений до страти. Однак згодом вирок замінили на довічну каторгу. Покарання відбував у Санто-Стефано, де за допомогою Еудженіо Макка став писати автобіографію, опубліковану у 1903 році («Останній розбійник Базилікати»). У другій половині XX століття книга була популярна та неодноразово перевидавалася в Італії[15]. Помер він 18 червня 1905 року у в'язниці Портоферрайо.

Великим шанувальником особистості Крокко називав себе Мікеле Плачидо, який навіть стверджував, що є його нащадком. Він грав у спектаклях і фільмах за мотивами історії Карміне Крокко[16]. У 1999 році режисер Паскуале Скуітьєрі поставив фільм «Бандити», на основі його біографії, але він був швидко знятий з прокату. З 2008 року на батьківщині Карміне Крокко функціонує його музей[17].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б Pedio, 1994, с. 264.
  3. Montanelli, 1973, с. 85.
  4. а б в Pedio, 1994, с. 265.
  5. Hobsbawm, 1985, с. 25.
  6. Del Zio, 1903, с. 120.
  7. De Leo, 1983, с. 36.
  8. Pedio, 1994, с. 266.
  9. Smith, 1969, с. 72.
  10. Romano, 1998, с. 49.
  11. Montanelli, 1973, с. 88.
  12. Barbagallo, 1984, с. 5.
  13. Carria, 1975, с. 87.
  14. Del Zio, 1903, с. 159—160.
  15. Raffaele Nigro. IL BRIGANTAGGIO NELLA LETTERATURA. Eleam. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 21 серпня 2016.
  16. Rossani Ottavio, Grassi Giovanna (25.06.2000). "La storia bandita": un film dal vivo sui briganti (італ.). Corriere della sera. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 21 серпня 2016.
  17. Museo di Crocco. La Tavern R Crocc. Архів оригіналу за 26 серпня 2016. Процитовано 21 серпня 2016.

Література[ред. | ред. код]

  • Barbagallo F. Francesco S. Nitti : [італ.]. — Torino : Unione Tipografico-Editrice Torinese, 1984. — 681 p. — ISBN 880203902X.
  • Carria Renzo Del. Proletari senza rivoluzione. — Roma : Savelli, 1975. — 255 p.
  • De Leo A. Carmine Cròcco Donatelli : un brigante guerrigliero. — Cosenza : Pellegrini, 1983. — 139 с.
  • Del Zio B. Il brigante Crocco e la sua autobiografia: memorie e documenti. — Melfi : Tipografia G. Grieco, 1903. — 113 p.
  • Hobsbawm E. Bandits. — L. : Penguin, 1985. — 181 p.
  • Montanelli I. L'Italia dei notabili. (1861—1900) : [італ.]. — Milano, 1973. — 455 p.
  • Pedio T. Storia della Basilicata raccontata ai ragazzi. — Congedo Editore, 1994. — ISBN 88-365-2141-X.
  • Romano S. Storia d'Italia dal Risorgimento ai nostri giorni. — Milano : Longanesi, 1998. — 490 с.
  • Smith D. M. Italy: a modern history. — Ann Arbor, Michigan : University of Michigan Press, 1969. — 542 с.

Посилання[ред. | ред. код]