Портал:Українське мистецтво

Розділ Вікіпедії: Українське мистецтво
Проєкт  |  Портал

Українське мистецтво Українське мистецтво - сукупність усіх творів мистецтва, створених за всю історію розвитку України. Розвиток мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів. Види українського мистецтва: Живопис, Графіка, Скульптура, Архітектура, Театр, Музика, Кіномистецтво, Телебачення, Художня література, Декоративно-прикладне мистецтво, Хореографія, танець, Фотомистецтво, Естрадно-циркове мистецтво, Медіа-мистецтво. Народне мистецтво України  — це пласт української культури, пов'язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії. .::::::::::::::::читати далі

Вибрана стаття Панорама Львова (1618 рік) Хмарочоси в Україні — надвисотні будівлі, житлового та офісного призначення, на території України. До 2009 року в Україні хмарочосами вважали будівлі вищі 74 метрів, тепер — 100 метрів. Найбільші міста зі скупченням хмарочосів — це Київ, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Харків. Історія хмарочосів України почалась 110 років тому, але висотне будівництво в Україні освоїли ще в XIV столітті. Першими спорудами-хмарочосами України були не будинки, а дзвіниці. Першим значним хмарочосом в Україні став Хмарочос Гінзбурга (67,5 м), наступними великим стрибком у висотне будівництво стали харківські висотки: 13-поверховий Держпром (1928 рік) та 14-поверховий Дім Проєктів (1932 рік) заввишки 68 і 68,5 метрів відповідно. В УРСР заборонялося споруджувати житлові будинки з умовною висотою (рівнем підлоги останнього житлового поверху) вище 73,5 м. Стрибок у висотне будівництво почався у кінці 1990-х років, коли закон про антивисотне будівництво було визнано недійсним, і економіка держави дала змогу споруджувати будівлі великого масштабу; з того часу в країні збудували більше 30 будинків вищих 100 метрів.. В планах залишається будівництво у країні хмарочосів заввишки понад 300 метрів та ведеться будівництво 214-метрового БФК «Sky towers». .::::::::::::::::читати далі

Вибране зображення 1928 рік

Картини та гравюри України «Чорне море» — картина Івана Айвазовського, написана в 1881 році. Інша назва картини — «На Чорному морі починає розігруватися буря». На картині зображене Чорне море, що штормить. Вдалині ледве проглядається корабель. Картині притаманні тільки темні фарби. .::::::::::::::::читати далі

Скульптури України Файл:Леся Українка Ялта.jpg Пам'ятник Лесі Українці встановлено в 1972 році навпроти будинку на вулиці Катерининській, 8 (на той момент вул. Літкенса), де з жовтня по грудень 1897 вона знімала кімнату. Поетеса немов-би сидить на морському березі. Постамент - діабазові брили, видобуті в Криму поблизу гори Аюдага. На постаменті накладний бронзовий напис: «Леся Українка». Авторський підпис прорізом: «Г. Кальченко, 1971 р. ». Пам'ятник Лесі Українці створено в 1971 році українським скульптором Галиною Никифорівною Кальченко спільно з архітектором Анатолієм Федоровичем Ігнащенко. Пам'ятник відкритий 16 серпня 1972 року в - в рік святкування сторіччя з дня народження великої української поетеси. .::::::::::::::::читати далі

Архітектурні пам'ятки України Замок Любарта, або Луцький замок — верхній замок Луцька, один із двох (частково) збережених замків, пам'ятка архітектури та історії національного значення. Один з найбільших, найдавніших і найкраще збережених в Україні замків. Головний об'єкт історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», культурний осередок та найстаріша споруда Луцька. Будівництво Верхнього замку розпочалося у 1350-ті роки і в основному було завершене у 1430-ті, хоча деякі елементи (наприклад, висота веж) ще змінювалися протягом наступних століть. Окольний замок почали реконструювати у цеглі з 1502 року. Від часу побудови замки були резиденцією Великого князя, а після утворення Королівства — резиденцією королівської влади, де були зосереджені політичні, адміністративні, судові, оборонні, релігійні функції центру Воєводства Волинського. У 1429 році у князівському палаці, що знаходився у Верхньому замку, проходив з'їзд європейських монархів, який мав на меті розв'язати політичні та економічні питання центрально-східної Європи та вирішити питання про коронацію Вітовта. Замки неодноразово підлягали нападу. Так, у 1431 році під час «Луцької війни» замки витримали облогу військ політичних противників великого литовського князя Свидригайла. У 1595 році замок був узятий військовими загонами Северина Наливайка. .::::::::::::::::читати далі

Літературні твори України Заповіт у Кобзарі 1876-го року «Заповіт» — програмний вірш у формі послання — «заповіту» Тараса Шевченка, написаний 25 грудня 1845 року в Переяславі. Вірш є своєрідним гімном визвольної боротьби українського народу, мав і має великий вплив на українську культуру, зокрема був покладений в основу музичних творів багатьох композиторів, активно вживається в культурному житті, перекладений близько 150 мовами народів світу. 18 квітня 2008 року в будинку, де Шевченко написав «Заповіт»колишній будинок Андрія Козачковського, згодом Історичний музей у Переяславі-Хмельницькому відкрито Музей «Заповіту». Листопад 1845 року видався мокрий, вітряний і холодний. Шевченкові ця погода дошкуляла дужче, ніж зазвичай, бо тоді він, працюючи в складі Археографічної комісії, мусив увесь час їздити по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. .::::::::::::::::читати далі

Кінокартини та телефільми України «Роксола́на» — український телесеріал режисера Бориса Небієрідзе відзнятий у 1996-2003 роках на кіностудії Укртелефільм за мотивами одноіменної повісті Осипа Назарука. Складається з 3 сезонів (частин), загальною кількістю 50 серій. Третю частину (Володарка імперій) вперше показали в Україні у 2006 році на Першому Національному, але відтоді версія з українським оригінальним озвученням вважається втраченою (станом на липень 2012 року). Зовсім ще недавно українська дівчина Настя, куплена на невільничому ринку в Стамбулі, була однією з численних наложниць у гаремі турецького султана Сулеймана Великого. Маючи неабиякий розум, горда і вродлива слов'янка підкорила серце могутнього султана, ставши спершуйого законною дружиною, а потім і володаркою Османської імперії. Роксолана - Кохана дружина Халіфа: У Роксолани народжується первісток - Селім. Але закони Фатіха суворі. Щоб уникнути міжусобних воєн в день сходження на престол нового падишаха всі інші прямі спадкоємці повинні бути вбиті. І, отже, як тільки перший син падишаха - Мустафа стане падишахом, її син помре. Шляхом неймовірних інтриг Роксолана влаштовує справи так, що Мустафу і Ібрагіма-пашу , що їх звинувачують у зраді і Сулейман наказує стратити сина і великого візира. Селім стає спадкоємцем престолу, а Роксолана справжньою володаркою імперії. Всі, хто любив її - відвернулися, розгадавши її роль в смерті ні в чому не повинного принца Мустафи. Так вона залишається вона на вершині влади. Роксолана - Володарка імперії: Минуло 20 років. Роксолана вже мати двох дітей. У Селіма з'явився брат Баязет. І знову проблема. Хтось буде спадкоємцем престолу, а хтось повинен бути убитий. І спадкоємець, і молодший син - обидва кохані. Вона вирішує знищити закон Фатіха. .::::::::::::::::читати далі

Вистави, театральні постановки та мюзікли України Виконавець ролі Тев'є Богдан Ступка після завершення ювілейної вистави «Тев'є-Тевель» у день 20-річчя після прем'єри]] Тев'є-Тевель — вистава Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка за п'єсою Григорія Горіна, написаною за мотивами творів Шолом-Алейхема. Прем'єра вистави відбулася 23 грудня 1989 року. Незмінним виконавцем головної ролі протягом багатьох років залишався Богдан Ступка. Вистава є одним з найуспішніших проєктів на українській театральній сцені останніх двох десятиріч — завжди проходила з аншлагом, а квитки на спектакль були надзвичайним дефіцитом. …Тягне свій візок з молоком анатівський молочник Тев'є, розмірковуючи над такими звичними для кожної простої людини проблемами: як навести лад у великій родині, як зробити так, щоб п'ять дочок видати заміж за порядних людей, як заробити побільше грошей, від яких залежить існування. Різних людей зустрічає герой на своєму шляху, по різному складаються їхні долі. Зустріч з київським студентом Перчиком, якого Тев'є приводить у свою сім'ю, закінчується від'їздом дочки Годл до далекого Сибіру, куди заслано її чоловіка-студента. Старша дочка Цейтл після невдалого сватання за м'ясника Лейзера, виходить за бідного, але рідного по натурі Тев'є кравця Мотла. Хава, найулюбленіша дочка Тев'є, поєднує свою долю з російським хлопцем Федором. І батько, проклинаючи її, знов звертається до єдиного свого порадника — Бога, чекаючи надії на краще. Сподівання розбиваються одне за одним, але Тев'є, великий мрійник з Анатівки, навіть після смерті дружини, тримаючи в обіймах маленьку онуку Голду, оповідає їй про закономірність й логічність життєвого кола..::::::::::::::::читати далі

Музичні твори України «Червона рута» — пісня Володимира Івасюка, яка стала однією з найвідоміших українських пісень у світі. Володимир Івасюк написав її у 1970 році, будучи студентом Чернівецького медичного інституту. Ще старшокласником Володимир Івасюк натрапив у батьковій бібліотеці на виданий 1906 року збірку коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком. Згодом мандруючи гірськими гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного й чистого кохання. А в вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Л. Дутковського (солісти Н. Яремчук і В. Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович). У 1971 році «Червона Рута» стає переможцем першої радянської «Пісні року» і невдовзі після цього потрапляє на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.::::::::::::::::читати далі

Танці України Рєпін Ілля Юхимович. «Гопак», 1927 р., приватна збірка Рєпін Ілля Юхимович. «Вечорниці», 1881 р., Третьяковська галерея Арка́н  арґан— старовинний український чоловічий танець. Характерне ритмічне чергування — 2/4 в першому такті та 2/8 і 1/4 у другому. Аркан має дві групи рухів: а) «прибий» і «зміни», б) «підківка», «тропачок», «гайдук» (перша властива тільки аркану, друга зустрічається також в коломийкових танцях). Аркан танцюють зімкнутим колом або півколом з топірцями в руках. Танець поширений в Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях. Танок «Аркан» є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець), вбивати ворогів та підперезуватися широким паском, тобто ставав потенційним опришком. Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець «Аркан» виконали витязі, які зійшли з гір. Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами: arcanus «прихований, таємний, мовчазний» і походить від індоєвропейського кореня * arta- ..::::::::::::::::читати далі

Мистецькі події та фестивалі України «Червона рута»— регулярний (кожні два роки) український молодіжний музичний фестиваль. Перший фестиваль «Червона Рута» відбувся 17-24 вересня 1989 року у м. Чернівці. Попередні відбіркові конкурси відбувалися у кількох містах, не обов'язково обласних центрах. Так, наприклад, відбірковий конкурс по Черкаській області проходив у міському будинку культури м. Умань Черкаської області. Перемогу у цьому відбірковому конкурсі, а заодно і путівку до м. Чернівці, отримали черкащани Едуард Драч, Кость Павляк, рок-гурт «Екологія» (керівник — Геннадій Осипенко), а також гордість всього тодішнього українського андерграунду Андрій Миколайчук.::::::::::::::::читати далі

Міжнародні фестивалі, виставки та конкурси за участі українців Венеційський кінофестиваль (італ. Mostra Internazionale d’Arte Cinematografica) — найстаріший кінофестиваль у світі, заснований в 1932 році за ініціативи Беніто Муссоліні. Проводиться щорічно у вересні на острові Лідо. Головний приз — «Золотий лев». == Фестиваль було засновано 1932 року як кінематографічну частину Венеційського бієнале, виставки сучасного мистецтва, що вже існувала кілька років. Він і досі зберігає тодішню назву «Міжнародна виставка кінематографічного мистецтва» — або скорочено — Мостра (італійською — виставка). За легендою, ідея кінофестивалю, яку ще Люм'єр визнав «другим винаходом кіно», належить генеральному секретареві Бієнале Антоніо Маірані. На те, щоб зібрати багато фільмів і глядачів в одному місці, його надихнув футбольний матч. Переповнені трибуни навели його на думку, чи не можна зробити щось аналогічне в царині мистецтва. Ідея виявилася вдалою, але перші роки основними глядачами була елегантна публіка, європейська аристократія, численні друзі графа Джузеппе Вольпі ді Мізурата, патрона фестивалю і першого президента Бієнале. Фестиваль був відомий не лише показами фільмів, а й балами та костюмованими прийомами, яким сприяла курортна атмосфера острова Лідо..::::::::::::::::читати далі

Музеї та художні галереї України Ні́жинський краєзна́вчий музе́й і́мені Іва́на Спа́ського — міський краєзнавчий музей у Ніжині на Чернігівщині, що має велике зібрання предметів, документів, фотографій тощо з історії, етнографії і культури Ніжинщини. Ніжинський краєзнавчий музей розташований у само́му середмісті Ніжина за адресою: вул. Батюка, 14, м. Ніжин, Україна. Музей розмістився у двоповерховому цегляному будинку, що належав ніжинському священикові О.М. Максимовичу (збудовано в сер. XIX ст.). Директор закладу — Геннадій Владиславович Назаренко. Музейна справа в Ніжині має більш ніж столітню історію. Так, ще 1902 і 1909 років були зроблені перші значні кроки до створення власного міського музею — на Гоголівських святах, що мають для міста особливе значення, у приміщенні Ніжинського історико-філологічного інституту було створено «Гоголівську кімнату». Однак загалові експонати з того зібрання були недоступними, та й незабаром ту кімнату було закрито. Лише 1916 року частину колекцій з «Гоголівської кімнати» перенесли до кваритири директора інституту І.П. Козловського, де відтоді він подеколи ососбисто проводив екскурсії для студентів..::::::::::::::::читати далі

Театри та кінотеатри України «Україна» — кінотеатр, що розташований в центрі Києва на вул. Городецького, 5. На місці сучасного кінотеатру «Україна» до війни був Кінний цирк, збудований у 1903 р. На місці знищеного під час війни цирку Крутикова 1964 року було збудовано будівлю кінотеатру «Україна», яка, сама по собі цікава за архітектурою, проте, на жаль, не вписується у забудову вулиці. «Україна» має два зали: «Червоний», розрахований на 456 глядачів, і «Синій» — на 148 місць. Вони оснащені звукопоглинальними панелями, що створює додатковий комфорт при перегляді кіно. Екрани в залах виконані за новітніми технологіями. Кінозали обладнані комфортабельними кріслами іспанського виробництва з спецподставкамі для напоїв і повітряної кукурудзи, а також двомісними сидіннями «Love-seats». Остання реконструкція була проведена 2001 року. Інтер'єр кінотеатру виконаний в стилі High-Tech на всіх його поверхах. Деякі куточки кінокомплексу стилізовані під класику кінематографа..::::::::::::::::читати далі

Цирки та концертні зали України Криворізький державний цирк' — цирк із державною формою власності в Кривому Розі, Дніпропетровська область, Україна. Цирк розташований у Дзержинському районі, в Соцмісті — одному з найбільш відвідуваних районів міста. Цирк побудований за типовим проєктом, розробленим в 1966 році московським інститутом «Гіпротеатр» архітектором Георгієм Васильовичем Напреенко [2] в у співавторстві з Соломією Максимівною Гельфер. Проєкт цирку був реалізований ще в ряді великих міст Радянського Союзу, першим із яких став Новосибірськ: Уфа, Самара, Донецьк, Перм, Луганськ, Воронеж, Харків, Брянськ і Череповець [2]. Багатофункціональне приміщення можна використовувати як кінотеатр, естрадний і спортивний зали з різною кількістю посадочних місць: 1765 — для циркових вистав, 1500 — для широкоекранного кінозалу, 2000 — для естрадних концертів [1] [3]. У 1964 році Криворізький міськвиконком виступив замовником початку будівництва цирку в Кривому Розі. Всесоюзне Ордена Леніна об'єднання державних цирків (Союздержцирк) узяло позичку з якою і вироблялося фінансування будівництва цирку. Генеральним підрядником виступив трест «Крівбассрудбуд». Будівництво цирку стало загальноміським справою. Вже в 1970 році цирк був побудований, закінчення будівництва було приурочено до.::::::::::::::::читати далі

Мистецькі колективи та трупи України Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Верьовки — український художній колектив, заснований 11 вересня 1943 року в Харкові постановою № 246 Ради Народних Комісарів УРСР «Про організацію Державного українського народного хору». Організатором і першим керівником колективу був Григорій Гурійович Верьовка, ім'я якого носить колектив із 1965 року. Того ж року колективу присвоєно звання заслуженого, а 1997 — надано статус національного. До складу хору увійшли 134 виконавці: 84 хористи, 34 артисти оркестру, 16 артистів балету. Очолили колектив видатні музиканти Григорій Верьовка та його дружина Елеонора Скрипчинська. У хорі сформувався спосіб відкритої співочої манери як адекватно-народної..::::::::::::::::читати далі

Корисні шаблони

Категорії Мистецтво України Українське акторське мистецтво Архітектура України Відеоігри, розроблені в Україні Історія українського мистецтва Українські комікси Українська література Мистецтво Волині Українські мистецтвознавці Мистецькі організації України Українські митці Народні художні промисли України Незавершені статті з українського мистецтва Танці в Україні Творчі організації України Мистецтво Тернополя Українська музика Українське козацтво в мистецтві Українське образотворче мистецтво Український кінематограф Українські художні критики Українські цінності за кордоном Фотографія в Україні Цирки України Мистецькі школи України

Добра стаття Мико́ла Микола́йович Ґе (15 (27) лютого 1831(18310227), Воронеж — 1 (13) червня 1894(18940613), хутір Іванівський, нині с. Шевченка Бахмацького району Чернігівської області) — український живописець, художник-передвижник, майстер портретів, історичних і релігійних полотен. Життя і творчість митця пов'язані з Україною — від 1876 року проживав на Чернігівщині, багато викладав в українських художніх школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв відкриттю пам'ятника Миколі Гоголю в Ніжині (1881). Брат Миколи Ґе — Григорій Ґе (псевдонім «Григір Лядава»; 1830—1911) — український і російський культурний і громадський діяч, історик-краєзнавець, прозаїк, публіцист і драматург (у тому числі автор п'єс українською), що жив на Півдні України — у Миколаєві та Херсоні. Портрет Миколи Осиповича Ґе (батька художника), 1854 Микола Миколайович Ґе народився 15 лютого 1831 року у Воронежі. Батько художника Микола Осипович — онук французького емігранта, що залишив батьківщину ще у XVIII столітті. Дід художника Осип Ґе одружився на доньці полтавського поміщика Дар'ї Яківні Коростовцевій. Портрет Григорія Миколайовича Ґе (брата художника), 1856 Микола Осипович був одружений двічі: вперше з круглою сиротою, донькою засланого поляка Оленою Яківною Садовською. Від цього шлюбу народилися три сини: Осип, Григорій та Микола (майбутній художник). Через три місяці після народження Миколи Миколайовича його мати померла..::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Художники та графіки Казими́р Севери́нович Мале́вич (пол. Kazimierz Malewicz; нар. 11 (23) лютого 1878(18780223)Д.Горбачов. Малевич і Україна. — Київ, 2006. — 456 с., Київ, Російська імперія — пом. 15 травня 1935, Ленінград, РРФСР, СРСР) — український художник-авангардист українсько-польського походження, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва. Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої. До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, 1890-1894 У Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп). Вважають, що аматорським малюванням К.Малевич почав займатися в Конотопі, де його родина мешкала у 1894-1895 . Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895–1897)..::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Майстри декоративно-прикладного мистецтва Феодо́сія Омеля́нівна Ажа́жа (* 2 (15) червня 1913(19130615), містечко Сорочинці, нині село Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) — народна майстриня-вишивальниця. У заміжжі (від 1939 року) — Вернигора. У 1934—1941 роках працювала у Великосорочинській промислово-кооперативній артілі. Її вироби експонувалися на виставках українського народного мистецтва 1936 року Миргороді, Києві, Москві, Ленінграді, на всесоюзній сільськогосподарській виставці 1939 року у Москві. 1937 року скатертина роботи Ажажі демонструвалася на міжнародній виставці в Парижі..::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Архітектори та скульптори Лешек Дезидерій Владислав Городе́цький (пол. Leszek Dezydery Władysław Horodecki, * 23 травня (4 червня) 1863(18630604), с. Шолудьки, Україна  — † 3 січня 1930, Тегеран) — український архітектор, підприємець, меценат, польсмького походження. Автор будинку з химерами та Собору святого Миколая у Києві. Прозваний «київським Гауді». Лешек Городецький народився у травні 1863 року (за старим стилем) в родині польського шляхтича Владислава Городецького-старшого в селі Шолудьки Подільської губернії Російської імперії (тепер Немирівський район, Вінницька область, Україна)..::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Композитори, музики та диригенти Остап Іванович Гайдукевич (нар. 21 листопада 1941, с. Волощина, нині Бережанського району Тернопільської області) — український педагог, музикант, хоровий диригент. Заслужений працівник культури України (2006). Чоловік Ярослави Гайдукевич. Закінчив Теребовлянський культосвітній технікум (1960, нині Вище училище культури), Тернопільське музичне училище, Київський інститут культури (нині Національний університет культури і мистецтв)..::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Співаки та естрадні артисти Святослав Вакарчук (нар. 14 травня 1975, Мукачеве, Закарпатська область) — український музикант, вокаліст, лідер рок-гурту «Океан Ельзи», композитор, громадський діяч. Заслужений артист України (але не визнає подібних звань, документи не отримував), народний депутат України 6-го скликання (від 2007 до 2008). Кандидат фізико-математичних наук (2009). Народився у сім'ї львівського професора фізики Івана Вакарчука. Закінчив Львівську лінгвістичну гімназію з поглибленим вивченням англійської мови (колишня школа № 4) зі срібною медаллю. Два роки займався у музичній школі за класом скрипки, паралельно навчаючись грі на баяні. У шкільні роки брав участь у КВК, створенні шкільного театру, активно займався баскетболом. 1990 року, після падіння «залізної завіси» Святослав здійснив поїздку до Канади (за міжнародним обміном учні зі США і Канади певний час проживали в Україні, а українські їхали туди), звідки привіз велику колекцію касет і записів рок-музики.::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Прозаїки, поети та баснописці Олександр Павлович (Олесь) Бердник (27 листопада 1926, офіційно 25 грудня 1927 — 18 березня 2003) — український письменник-фантаст, філософ, громадський діяч - український письменник-фантаст, філософ, громадський діяч. Автор понад 20 романів і повістей. Член-засновник Української Гельсінської групи (УГГ). Провідник українського гуманістичного об'єднання «Українська Духовна Республіка». Народився 27 листопада 1926 в с. Вавилове Снігурівського району Херсонської округи (нині Миколаївської області). Через засніжені шляхи його батько дістався сільради, що знаходилась в сусідньому селі, лише через місяць після його народження. Секретар сільради в свою чергу припустився одразу двох помилок — записав поточну дату, як дату народження, і написав рік, котрий лише мав наступити, що призвело до існуючої дотепер плутанини з датою народження письменника, але допомогло йому врятуватись від відправлення до Німеччини в роки окупації. Учасник 2-ї світової війни (1943–1945), був поранений, коли воював у лавах Радянської армії, демобілізувався в 1946. Закінчив екстерном 7 класів середньої школи, В 1946–1949 рр. — театральну студію при театрі імені І.Франка (місто Київ)..::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Актори театру та кіно Олексíй Сергі́йович Горбуно́в (нар. 29 жовтня 1961, Київ) — радянський і український актор театру та кіно. Народний артист України. Олексій Сергійович Горбунов народився 29 жовтня 1961 року в Києві. Дитинство пройшло на масиві Русанівка. У 1978 році, відразу після закінчення школи не зміг вступити до Київського Театральний інститут імені Карпенка-Карого, оскільки не був комсомольцем. У 1978—1979 роках працював у театрі імені Лесі Українки монтувальником, підсобним робітником у костюмерному цеху. У театрі завдяки Аді Роговцевій познайомився з її чоловіком — актором і педагогом Костянтином Степанковим. У 1984 році році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова). У своєму першому фільмі «Вантаж без маркування» Олексій почав зніматися в день вручення диплома. З 1984 по 1995 рік — актор театру-студії кіноактора кіностудії імені Олександра Довженка. З весни 1985 року по 20 квітня 1987 року служив у лавах Радянської армії. У 1990-х роках працював приватним таксистом через кризу на кіностудії Довженка. Повернутися до зйомок у кіно допоміг режисер Володимир Попков, запросивши на роль блазня Шико в багатосерійний телефільм «Графиня де Монсоро»..::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Кінематографісти та організатори театрального процесу Ю́рій Гера́симович Іллє́нко (нар.18 липня 1936, Черкаси, УРСР — пом.15 червня 2010, с. Прохорівка, Канівський район, Черкаська область, Україна) — український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» — всього 47 кіносценаріїв). Батько актора і продюсера Пилипа Іллєнка (1977) та українського політика, члена ВО «Свобода» Андрія Іллєнка (1987). Народився 1936 в Черкасах. Під час радянсько-німецької війни війни (1941) опинився з мамою й двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці Ординського району на Обі (Російська Федерація). Молодший брат помер від виснаження. Повернення до спустошеної України 1944 було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось удруге вчитися в першому, російськомовному. 1946 батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на шкідливе виробництво скловати в Москву, щоб дати дітям освіту. Родина жила в бараці на території заводу «Ізопліт». Мати захворіла на туберкульоз. Юрій закінчив школу на робітничій околиці Москви і вступив у престижний Всесоюзний державний інститут кінематографії на операторський факультет, як і старший брат Вадим.::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Танцівники та хореографи Павло́ Па́влович Ві́рський (12 (25) лютого 1905(19050225), Одеса — 5 червня 1975, Київ) — український танцівник і хореограф, Народний артист СРСР (1960). Народився 12 (25 лютого) 1905 року в Одесі. В 1926 році закінчив Одеське музично-драматичне училище, 1928 — Московський театральний технікум. Артист балету і балетмейстер у театрах Одеси, Харкова, Дніпра, Києва, військових ансамблів. Організатор (1937), балетмейстер (до 1940), художній керівник (1955–1975) Ансамблю танцю УРСР. У своїй творчості розвив знахідки і традиції, закладені Михайлом Андрійовичем Соболем. Влітку 1972 на одному з найбільших сценічних майданчиків Вашінгтона «Вулф треп» перебував з ансамблем, виступи тривали два місяці. Жив в Києві. Помер 5 червня 1975 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Артисти цирку Іван Максимович Піддубний (26 вересня (8 жовтня) 1871(18711008), Красенівка, Полтавська губернія, Російська імперія — 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, СРСР) — український спортсмен-борець. Шестиразовий чемпіон світу з боротьби (Париж, Мілан, Франкфурт, Нью-Йорк). Народився 26 вересня 1871 року на Полтавщині, неподалік містечка Золотоноші, у селі Красенівці (тепер Чорнобаївський район Черкаської області) в сім'ї селянина Максима Піддубного, козацький рід якого славився великою силою. Іван Піддубний також дістав від предків великий зріст і витривалість, а по лінії матері, яка гарно співала, — тонкий музичний слух і в дитинстві по неділях і святах співав у церковному хорі. Прожив там більшу частину життя, потім найнявся вантажником у севастопольський порт. 1895 року переїхав у Феодосію, де самотужки почав займатися гімнастичними вправами та гирьовим спортом. 1897 року вперше взяв участь у чемпіонаті з боротьби на поясах у цирку антрепренера Безкоровайного. З 1898 року виступає у севастопольському цирку Труцці як борець-професіонал, вперше здобуває перемогу в цирковому чемпіонаті. Після цього виступає в київському цирку Якима Нікітіна.::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Костюмери та дизайнери Миха́йло Льво́вич Воро́нін (*10 липня 1938(19380710), Київ — †14 квітня 2012 — український дизайнер і виробник класичного одягу, доктор технічних наук. Народився 10 липня 1938 року в Києві. Кравецькою справою почав займатися в чотирнадцять років (з 1952 року). З 1964 року закрійник чоловічого верхнього одягу. У 1972 році закінчив Київський технологічний інститут легкої промисловості. З середини 1980-х очолив власний бізнес (з 1985 року фірма «Мода і час»; з 1991 року СП, згодом концерн «Михайло Воронін — Відень—Париж»). З 1994 року був власником основного пакету акцій ВАТ КШФ «Желань». Могила Михайла Вороніна Помер 14 квітня 2012 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а). Михайло Воронін — багаторазовий переможець престижних міжнародних конкурсів кравецької майстерності; успішний бізнесмен, академік, новатор і раціоналізатор. Автор унікального жилетно-макетного методу пошиття чоловічого одягу без примірок, патент на який видано ще 1970 року..::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Мистецтвознавці та критики Тарасенко Борис Миколайович — український кінознавець, сценарист. Кандидат мистецтвознавства (1973). Народився 29 листопада 1933 р. в с. Гаврилівці Дніпропетровської області в родині вчителя. Наклав на себе руки 4 грудня 1992 р. в Києві. Похований на Зверинець-кому кладовищі. Закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум (1953), сценарний факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії(1964) й Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1973). Працював у Держкіно УРСР, в апараті ЦК Компартії України, сценаристом «Укркінохроніки», а в 1984–1991 рр. — науковим співробітником відділу кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Продюсери І́гор Васи́льович Кондратю́к (* 14 березня 1962, с. Пригір'я (Ландау) Високопільського району Херсонської області) — український телевізійний ведучий, продюсер, шоумен. Народився 14 березня 1962 року у колишній німецькій колонії, яку перейменовано на село Пригір'я Високопільського району Херсонської області. Із золотою медаллю 1979 року закінчив Каланчацьку середню школу № 1. 1984 року закінчив фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (спеціалізація — оптика твердого тіла).::::::::::::::::читати далі

Обраний життєпис українського мистецтва. Мистецькі діячі української діаспори Джон Годяк (англ. John Hodiak, укр. Іван Годяк; 16 квітня 1914(19140416), Піттсбург — 19 жовтня 1955, Лос-Анджелес) — американський кіноактор українського походження. Народився в українській сім'ї в Пітсбургу. З 1942 року працював у студії Метро-Голдвін-Маєр. Іван Годяк народився 16 квітня 1914(19140416) року у місті Пітсбург, штат Пенсильванія. Він був найстаршим з чотирьох дітей у сім'ї. Батьки Івана Годяка Василь (англ. Walter Hodiak 25 жовтня 1888 — 21 серпня 1962) та Ганна (Анна) (дівоче прізвище — Погорілець) (англ. Anna Pogorzelec, 28 лютого 1888 — 17 жовтня 1971) походили з українського села Грушатичі Перемишльського повіту Львівського воєводства (тепер Старосамбірського району Львівської області). За деякими даними, мати Івана Годяка мала польське походження. [джерело?] Вони переселилися до Америки 1912 року..::::::::::::::::читати далі

Чи Ви знаєте...

Мистецькі сайти України Портал сучасної української літератури «Укр. Літ» — сайт «Неформальної спільноти письменників України» (НеСУП). Портал інформує про літературний процес в Україні: діяльність літературних спільнот і студій, фестивалі, книжкові виставки-ярмарки, новинки та премії. Перші публікації на порталі датуються січнем 2012. На порталі зазначалося, що його засновником є Національна спілка письменників України. Однак згодом назва засновника на порталі була змінена..::::::::::::::::читати далі

Нові статті Ярослав Качмар — започаткував 9 березня 2021 користувач Olesialevytska Паризька комуна (сквот) — започаткував 21 лютого 2021 користувач Андрій Гриценко Єник Ліна Миколаївна — започаткував 17 квітня 2020 користувач Максим Огородник Комплекс будинків по вулиці Стрийській, 44—48 — започаткував 16 квітня 2020 користувач Xsandriel Текстильник (стадіон, Чернігів) — започаткував 16 квітня 2020 користувач Glorin Самойлов Юрій — започаткував 16 квітня 2020 користувач Сергій Малишко Зоря (стадіон, Білозір'я) — започаткував 16 квітня 2020 користувач Glorin Зубар Наталія Володимирівна — започаткував 16 квітня 2020 користувач Kharkivian Ковтуненко Валерій Іванович — започаткував 16 квітня 2020 користувач Valkovtunenko Комплекс будинків по вулиці Стрийській, 36—42 — започаткував 15 квітня 2020 користувач Xsandriel Пам'ятник жертвам Батуринської трагедії — започаткував 15 квітня 2020 користувач NSayenko Лазар Віктор Леонідович — започаткував 15 квітня 2020 користувач VimalPPCE Дарина Федина — започаткував 15 квітня 2020 користувач Nickispeaki Заболотний Володимир Володимирович — започаткував 15 квітня 2020 користувач Максим Огородник Урусов Георгій Олександрович — започаткував 15 квітня 2020 користувач Kamelot Джим Ґудзик і машиніст Лукас — започаткував 14 квітня 2020 користувач Tak treba Тіменко Олександр — започаткував 14 квітня 2020 користувач Alex Blokha Церква Покрови Пресвятої Богородиці (Дрогобич) — започаткував 14 квітня 2020 користувач Zubryckiy Вольський Анатолій Миронович — започаткував 14 квітня 2020 користувач BackFire Барський Вілен Ісаакович — започаткував 14 квітня 2020 користувач Paintgol Українець Іван Каленикович — започаткував 14 квітня 2020 користувач Kamelot

Вікіпроєкти

Що таке Портали? | Список порталів | Нові портали

Довідка · Пісочниця · Кнайпа · Портали · Проєкти · Запити · Портал спільноти